2. Співак Олекса Розум

Микола Лазорський

Село, де жили дві вдовиці, звалося . Було воно довге і стояло близько військового шляху з у , що межували з Лемешами. Між Лемешами й Чемерами був густий гай – окраса двох сіл і місце весняних розваг. Та й села були чепурні, найпаче Лемеші: воно було все у вишняках, далі геть слався старий як світ Муравський шлях [2]. Кругом лани, орна земля, широкі луки та добрі випаси, а на горбах поставили вряд на одшибі вітряки. Між селами біля гаю велика церква, а за нею зараз і цвинтар з ветхими, почорнілими від негоди хрестами та зеленими могилками зацних козаків, бунчукових, осавулів та сотників.

В церкві вже правилась служба Божа, коли приспішила туди Розумиха з малим Кириком. Серед натовпу кинувся у вічі якийсь не тутешній пан, червоний, з рудою бородою і в зеленому сурдуті військового крою, при боці була шабля. Він час від часу гладив бороду, клав на себе широкий хрест і до всіх пильненько приглядався. Часто поглядав на хор і кривив око, з чого саме – невідомо. Хор співав добре, як не як, а в цьому багато потрудився отець Саватій, дяк, сліпий на око. Він кохався у співах, однаково чи духовних, чи світських. Муштрував співаків на «співках», був суворий і любив виправляти помилки камертоном по голові – «на користь дурню».

Олексу любив за голос та послух, возився з ним найпаче, «щоб талан не пропав». Вчився сам колись і вчив своїх співаків лише по київському ірмологію і не хотів знати якісь новини в церковних співах, під рукою у нього завжди був рукописний лаврський ірмологій. І зараз хор так виводив «херувимську», що у вітця Саватія трохи тремтіла рука, з утіхи він навіть примружив видюще око, забувши «стукнути» дисканта за огріх. У пані Розумихи теж туманило в очу: голос Олекси зворушив її й сьогодні, хоч і чула його часто.

Після служби невідомий пан підійшов до хреста і щось сказав панотцю. Старенький панотець всміхнувся і схилив голову.

– Добрий співака ваш Олекса, пані Наталко, – говорив дід Онисько Саква, йдучи з церкви. – Добрячий голос, хай Бог дасть йому здоров’я.

– Не прогнівив цим Господь в добрий час сказати, в лихий помовчати.

– Йому б співати не тут, а в Лаврі київській, там йому місце.

Дід став і сперся на ціпок: він не встигав поспішати за вдовою.

– Ще молодий він у вас, пані, хай співає в нашому храмі, прикрашає своїм голосом.

Їх догнала Килина: була, як рожевий цвіт, рум’яна та біла, а очі сині-сині, так і пломеніли.

– Ох, кумасю! – защебетала вона, – як же й святочно в церкві було… всі так щиросердно молилися. Здається, багато тут в причині ваш Олекса: співав, ніби янгол в небі, на нього дивився пильненько і чужий пан.

– Хто він, відкіль узявся? – кинула Розумиха.

– Бог його святий знає, я питала Миколу Гармаша, так той хіба скаже: витріщив очі, мовчить і ніби ковтнути хоче.

Вона засміялась весело й дзвінко, пані Наталка глянула на неї з докором.

– Ох, дограєшся ти, молодице, – буркнув старий Саква, – дограєшся…

– Хіба я кому завинила, – знизила плечима Килина.

– Може й не завинила, тільки зводиш з ума козаків. Парубок той був як парубок: усіх веселив, умів сказати й приказати, робота горіла в руках. А зараз ходить, як чорная хмара: не говіркий, робить через пень у колоду. Я вже розраджував його: чимало дівчат на селах, нащо, кажу, тобі вдова? Так де там! До Килини бач тягне, а Килина сьогодні поманить, а завтра й не дивиться. Тому й кажу: дограєшся. Гармаш хоч і молодий, а завзятий, запеклий. В батька пішов, батько загинув під на кілку: ляхи посадили біля полковника Абазина. Таке діло. А тут ще дука Петро Лелека, отой удівець кепкує: «Куди, – каже, – голота лізе, не на нього жупан шитий, а Килина буде наша». Глузує, капшук витягає. «Ось, каже, чого вдовиці треба!» Микола просто тобі сполотнів, тільки насунув шапку на лоба й подався на хутір. Ох-хо-хо… світ перемінився: стали не ті молодиці, не ті й козаки: в мої часи козак не побивався так за дівчиною, а найпаче за вдовою…

– Хай їм усім мара, – гнівно відказала Килина. – Нікого я не манила, нікого не принаджую, мало клопоту. Люди щось плещуть, а мені до того байдуже.

Вона круто збочила й побігла додому. Вже біля хати обернулась, махнула хусткою й гукнула:

– Кумо Наталю! приходьте увечері, маю щось казати! – й фуркнула у ворота.

– Ото сорока! – буркнув дід Савка й собі пошкутильгав у завулок.

Примітки

2. Фактична помила М. Л.: справжній Муравський шлях йшов водоліом Дніпра і Сіверського Донця, тобто далеко на схід від Лемешів. – М. Ж., 25.01.2024 р.

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 15 – 17.