7. Що робити Килині?
Микола Лазорський
Увечорі пані Килина сиділа в сусідів Розумів. Була замислена й трохи занепокоєна. Вона хотіла порадитись з кумою, що робити з Миколою броварником, але ніяк було питати через гостей. До пані Розумихи приїхала середульша дочка Параска. Параска була ставна молодиця й дуже скидалась на брата Олексу. Така ж тиха й лагідна, вона щасливо всміхалась та обіймала сестер. Жила в Глухові, де її чоловік бондарював. Мали свій будиночок під гонтою на Пробитій вулиці, жили в достатках, не бідували. Час від часу возили гостинця матері й мріяли переїхати на село, ближче до родичів, але все якось не випадало: обжились у місті, придбали садибу, в руках мали добре рукомесло, і вже не хотілось кидати насадженого кубельця…
Пані Параска приїхала з малим хлопчиком Івасиком двох рочків і чоловіком, дужим бондарем, жартівливим, веселим. Пан Петро часто сміявся, вилискуючи білими зубами і накручуючи рудого вуса. Не дуже долюбляв пана Павла й частенько кепкував з нього, але за очі й то лагідненько… У вічі ж був чемний і намагався жити у ладу з родичами. Парася й Степан завжди упадали одне біля одного. Прізвище їхнє було Закревські. Закревські пізно дістали вістку про від’їзд Олекси і тому спізнились на проводи. Пані Параска дуже бідкалась:
– Вістку привіз наш кум Потап Шкандибенко, – повідала Закревська. – Кум, як знаєте, ковалює, поїхав був до вашого села на ярмарок з рогачами та підковами, а тут через нього й дали знати про Олексу. Так горенько – додому коваль вернув не скоро, таке горе… не попрощались! А я йому й не спекла книша! Він так любив книші з маком!..
– Йому пані Килина напекла солодких пиріжків, – протягла пані Віра.
– Це дуже гарно! – зраділа Парася, обіймаючи пані Килину.
– І книшів набгала в дорогу, – мовила Докійка. – Хоч і далеко поїхав, так буде що їсти, не вмре з голоду. От тільки й досі не чути про нього. Мабуть вже приїхав.
– Не близький світ, – озвалась Килина, – аж до столиці. Я питала панотця: каже: наказний гетьман Полуботок їхав берлиною аж чотири з половиною тижні.
– Ото! – здивувався не на жарт пан Павло. – Далеченько… далі, як до Туреччини.
– Тим то й вісток довго немає, – хмарно кинула мати.
– Потерпіть, мамо, трохи, – всміхнувся пан Степан, – назбирається тих вісток купа, будемо розбирати що неділі, – й весело смикнув себе за вуса.
– Хоч би все було гаразд: з такої далекої дороги можна і занедужати, і з голоса спасти… хай Бог охоронить.
– Гадаю, що не трапилось нічого, – проречисто мовила Килина, – шлях хоч і довгий, та все ж гладенький.
–… втоптали москвини добре, а ще більш наші: генеральний осавула пан Жураковський їздив і туди і сюди, – моргнув пан Павло.
Віра повела бровою і з докором глянула на чоловіка.
– Годі тобі, – хмарно кинула.
– Не буду, не буду, моє серце.
– На тім шляху московському є варта, від села до села міняють коні. Пани їдуть швидко й без шкоди. Олекса поїхав з паном полковником, той доїде без турбот. Стережуть той шлях московські жовніри, так казав Гармаш, – мовила Килина і чомусь глянула на пані Розумиху.
– Який це Гармаш? – озвався пан Закревський, – щось про такого не чув.
– Один тут броварник, – крізь зуби процідив пан Павло і скоса глянув на Килину.
Розумиха й собі звела очі на куму.
– Чула я, кумо, що з тим Гармашам сталася пригода біля шинку: ніби побив статечного чоловіка Лелеку… побив за вас, кажуть…
Пані Килина знизила плечима:
– Чула і я про це, але воно мені ні до чого: до себе я їх не принаджую, про це знає все село, і ніхто не кине мені докірливого слова, що вони між собою скубуться, то вже не моє діло, я їм не суддя.
– Правда ваша, кумо, – показав білі зуби пан Закревський. – Упадають біля вас хлопці, чув і я, так що з того: вашого гріха тут немає, про це теж я чув! Все те вам не гріє й не знобить.
Пані Килина мовчала.
– Хто упадає – того я не знаю, та й не хочу знати, – «лізуть у вічі всі» – з серцем подумала вдова.
– Добре й робите, – не вгавав пан Степан. – Пана Лелеку я добре знаю: чоловік заможній, буває й серед зацних людей, приміром, у Глухові, коли буває, заходить до колегії, часто сам бачив у товаристві колегіянтів, приятелює з з генеральним суддею Михайлом Забілою. Дуже статечна людина…
– Що це: сватаєте ви, чи що?
– А хоч би й так, – всміхнувся пан Степан, – в доброму ділі хочу пособити, не вікувати ж удовою: пан Лелека вам під пару; багатий, письменний, водиться з нашою шляхтою… саме пара!
Пан Павло кахикнув:
– Здається мені, що пану Лелеці сьогодні не до сватання: тій «лелеці» трохи підсік крила броварник. Треба полікувати…
– От не знаю, який то броварник, – жалкував чомусь Закревський.
– Вродливий козак, – мовила Віра, повівши бровою. – Козак, хоч малюй…
– Парубок направду лепський, немає чого й казати, – підтакнув і чоловік, – але вбогий, наймит. Парубок чесний, робить на броварні, на хуторах Закаблуках. Школи не бачив і напідпитку, скидається на нашого Олексу, до старших поштивий, ходить до церкви, тільки суворий. Гм… ніколи не чув, щоб з ким сварився, а щоб бився… аж ніяк! Тут щось не так: насіла на козака хороба – покохав, на смерть покохав удову… з того, мабуть, і сталося…
– Шкода козака, – мугикнув Закревський.
– Шкода й дуже, боюсь, щоб чого не вийшло, бо козак не з тих, щоб поступився з дороги, Лелеці аж ніяк не поступиться, то вже напевне, я його теж добре знаю: сміливий і завзятий, чужого не візьме, але й свого не випустить з рук.
Килина хмурилась, мовчала, була невесела. Вона підійшла до Парасі й стала бавитися з її Івасиком. Парася колись дівувала з пані Килиною, добре її знала.
– Килино, серце, невже ж ти не любиш Миколи? такий гарний! – пошепки питала Парася.
Та схилилася над Івасиком.
– Дуже він уже вбогий, я не хочу старцювати.
– Лелека багатий, але скнара: вийдеш заміж за скнару – прокленеш своє життя, у латах ходитимеш, робитимеш, як віл.
Килина мовчала.
– Не знаю, голубко Парасю, що й казати, що й робити, – і голос Килини забринів. – І Миколи шкода, бо… дуже… лепський козак, козак-буря, так же не хочеться впустити й грошей Лелечиних. До того ж Лелека може вийти в пани, казав, що в колегії в нього є свої люди, куми.
– Гляди, зозуленько, щоб Лелека не схибив: шукає він чого не втеряв, нащо тобі його гроші, адже є свої.
– Які в мене гроші… так… про чорний день. Микола хоч і лепський козак, так голодранець: розживемося на дітей та на великі злидні… не хочу я злиднів, не хочу!
І Килина почала плакати.
– Не плач, голубко, не вдавайся в тугу. Бачу, любиш ти Миколу, та тільки не мед буде тобі й з булькатим Лелекою… промарнуєш з ним вік… А з милим хоч і в нестатках, так у згоді.
– Яка там згода, коли будуть нестатки, – такого ще не чув ніхто, – гнівно шепнула Килина. – І так і так змарную молоде життя… о-о-о-ох! кепська вдовина доля…
І пані Килина зажурилась. Невесела пішла й додому, пішла, коли вже й стала зовсім сутеніти. Перескочила через перелаз і побігла густим садочком. Напереріз несподівано стала чиясь тінь.
– Хто це? – лячно спитала Килина.
– Це я, Микола Гармаш, – шепнув козак і нараз притяг до себе вдову дужими руками.
– Схаменись, козаче, здурів чи що! Не сороми мене, я чесна вдова… побачать люди, що скажуть! засміють… не сором!
Але Микола мов збожеволів: він міцно держав за плечі Килину й пристрасно шепотів:
– Пані… пані Килино! невже я тобі такий осоружний, що не схотіла вийти до… верби? я ж кохаю тебе, чуєш, кохаю і ладен небо напнути над тобою, зозуленько моя… тільки щоб всміхнулась до мене привітненько. Я вбогий, то правда, але маю багато серця й дужі руки: переверну світ – тільки… тільки не цурайся мене!
– Миколо, Миколочко любий, я не знаю, чого ти хочеш…
– Привітної усмішки, – шепотів козак, не випускаючи плечей удови.
– Це справді не багато…
– І ходімо до церкви, станемо на рушники…
– А в тебе багато грошей?
– Н… не знаю.
– А хто ж знає, нечистий?
– Багато.
– Скільки?
– Мабуть, талярів з двадцять, може й більше завинено в хустку.
– Миколочко!. . Ой, пусти, який ти дужий…
Микола зняв руку з її плеча.
– Миколо! – говорила пані Килина, – тих грошей, що є в тебе, не вистачить і на пару волів, а я хочу, щоб у мене був ще й млин, свої сіножаті, своя орна земля…
– Як у Петра Лелеки? – злісно спитав Микола.
– Так, як у зацного чоловіка Лелеки, – спокійно мовила Килина.
– А як ні?
– Що ні? – не второпала вдова.
– Як не буде у мене такого багатства, що тоді?
– Добудь… ти молодий, дужий, тямущий. Зароби. На плавнях панство-шляхта платить добрі гроші за вепрів. Вдар на татарів, що стали заскакувати на наші села… поміркуй… ти все вмієш…
– І тоді підеш за мене? – питав козак, важко дихаючи.
– Не тільки піду, Миколочко, а побіжу за тобою, – і Килина чарівно засміялась.
–… і виглядатимеш мене? – допитувався Микола.
Він провів рукою по чолу й трохи поточився.
– Обіцяєш прийти з грішми, обіцяю і я виглядати тебе аж до сивого волосся, – вона навіть взяла його за руку… – бо я теж люблю тебе, – додала тихо. – А злиднів не люблю… не хочу злиднів… краще смерть, ніж старцювання.
– То правда, пані Килино… ждатимеш, не обдуриш?
– Присягаю на цьому хресті, ждатиму.
Вона перехрестилась і брязнула дукачами, що висіли на доброму намисті. В тьмяному сяйві вечірніх зірок блиснув золотий хрестик: удова обережно піднесла його до вуст.
– Гляди ж, пані, моцно держись слова… я не стерплю кривди… – хрипко мовив козак, – або моя або нічия…
– Сказала, як зав’язала… виглядатиму.
– Гаразд.
Козак нараз круто повернув і пропав у гущавині. Дивлячись під ноги, Микола швидко йшов на хутори. Вийшов на шлях за царину й дихнув на повні груди свіжим повітрям. Трохи втихомирився й пішов млявіш. Від зірок було видно, і шлях стелився смутою аж до Вовчих горбів. Чорніла самотня тополя й біля неї чиясь тінь. Стояла без руху. Микола підійшов ближче і впізнав Ярину. Дивлячись на широкий шлях, в той бік, де Московщина, дівчина не бачила козака, хоч той і вклонився їй, знявши шапку. Ярина тулила до грудей хустку, все дивилась на шлях, і теплий вітер бавився пасмом русявого волосся. Листя тополі шелестіло по-осінньому.
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 41 – 47.