1. Дивний сон

Микола Лазорський

– Такий мені дивний сон приснився сю ніч, кумо Килино, що не знаю, як і розгадати, – говорила ранком Наталка Розумиха сусідці.

Сусідка Килина Нездойминога збиралась до церкви. Вона витирала порох з нових сап’янців, але, почувши про дивний сон, поставила чобітки на перелаз і з ганчіркою в руках глянула на Розумиху. Килина любила розгадувати сни, найпаче давні, вміла й напророкувати, як казали про неї молодиці на селі.

– Який же то сон, серденько? – питала Килина, здмухнувши порошинку з халяви чобітка: вона була велика чепуруха. Ніде правди діти – чепурилась, бо була молода ще вдовиця й заможненька після чоловіка. Не один удівець поглядав на неї й скидав шапочку, вглядівши ще здалеку ставну Килину. Та й хлопці гладили вуса, коли, вигинаючи стан, несла вона на коромислі повні цеберки. – Який же то сон?

Розумиха витерла хусткою лоба й вуста й тихенько стала повідати:

– Сниться мені, голубонько кумо, ніби я вийшла на став… А він такий гарний, такий чистий та ясний! І плавають по ньому білі лебеді, а на березі цвітуть пишні-препишні пахучі квіти. І трохи мені, моя матінко, якось лячно, треба б передатись на той бік ставу, ось як треба, ніби щось там є, велике діло. Стою я й дивлюся, коли гульк! – на тім боці Олекса, старший мій. Ледве я його впізнала, голубонько: весь у злоті та оксамиті, аж сяє… та все манить мене рукою… ось так… – і Розумиха показала, як манив її Олекса.

– Я, серце, почала тривожитись, – вела далі Розумиха. – Та й то сказати: куди не гляну – тиха вода й квіти, ясний ставок і лебеді, а човна немає. Коли ж дивлюсь, вже Кирик мій, ваш, кумо, хрещеник, пливе до мене на дубку, у штанцях вибійчаних і широкому брилі. Гукає ще здалеку: «Сідайте, мамо, мерщій, щоб не спізнитись!», а сам гребе, а сам гребе. Сіла я в дубчака й не зчулася, як пристала до того берега. Пристали ми з Кириком, а Олекса вже й руку подає. Подала і я руку, виходжу на берег, оглядаюсь і бачу з-за Олекси визирає Віра моя, Парася, Докія… чоловіки, веселі, гомонять, щебечуть, туляться до мене: «Ми вас, мамо, – кажуть, – давно тут виглядаємо». Стали всі біля мене, а Олекса підійшов так статечно, я аж злякалась, серце, а він до мене: «Ходімте, мамо, он туди!» – і показав рукою. Глянула я, а там щось сяє та блищить, як сонце, й не розгляділа: чи то палати великі, чи гарна церква. Тільки я вся похолола та як затремчу… з того й прокинулась. Прокинулась, глянула на образи, почала хреститись та проказувати молитви. Господи помилуй, Мати Божа… Що б воно значило?

Кума Килина мовчала.

– Не пригадуєте, кумо, коли саме цей сон приснився вам: опівночі чи ранком? – спитала.

– Як не пригадати, добре знаю. Прокинулась саме, коли перші півні почали співати.

– Бо коли сон сниться перед ранком, то пусте, дурниця, – говорила з повагою Килина, взуваючи сап’янці. Вона оглянула себе: ніжки були маленькі, чобітки мальовані. Вдова стукнула підківками й додала: – А як опівночі – сон збудеться. І ваш сон, кумасю, збудеться. Сон гарний, дуже гарний.

І Килина замислилась.

– Щоб воно значило? – клопоталась кума Наталка, підперши щоку рукою.

– Буде, мабуть, ваш Олекса, кумасю, десь великим паном, коли приснився у дорогих шатах, – мовила Килина, поправляючи намітку. – Великим паном буде, та й вас усіх біля себе приголубить.

– Бог з вами, кумо! Який же там пан, коли у нього й дівчина є. Женихається, хоч парубок ще молодий: на теплого Олекси пішло на двадцятий.

– Женихається, кажете, до кого ж бо так?

– До Ярини, Свиридової доньки… така там тиха та соромлива… під пару йому.

– Донька Свирида Пруденка?

– Еге ж, до його доньки.

– То нічого, голубонько, то нічого. Ніхто не знає – не відає своєї долі-талану. Женихатися можна, а чи поберуться – Бог відає. Он до мене женихались і Петро Кістогриз, і Грицько Онучко, і Степан Ковінька… козаки хоч малюй! А подала рушники п’яниці своєму… здуріла.

– Що ви, що ви, кумасю! Хіба ж можна таке казати на небіжчика! – жахнулася богобоязна Наталка.

– Хай Бог простить, намучилася з ним, багатству не рада. З пересердя скажеш і не таке. А ви, сестро, не вважайте, що ваш Олекса женихається, то дарма: він у вас вродливий, як панянка. Та й панянки задивляються на нього, сама бачила, як сотникова Настуся не зводе очей з нього. Вчора на вулиці аж спіткнулася… далебі так. У нього й голос добрячий: виводить у церкві так, що слухав би цілий день. Такий він у вас, кумо, дай Бог йому довгий вік та полковницький жупан. Господь зглянеться й на ваше вдовине життя і дасть вам на старість добрі вжитки.

– І не кажіть, кумо! Які там вжитки при такій сім’ї, – бідкалась пані Наталка. – Слава Богу видала заміж Віру та Парасю, на виданні Докія, час не стоїть, дівчата ростуть, як після дощу гриби. Правда ваша: тільки й утіхи, що Олекса. До церкви ходить, богобоязний такий. Вчора зустрів мене панотець Сильвестр…

– І що? – питала вдова. Вона всміхнулась смуглявому парубку, що пройшов повз двір і шанобливо вклонився.

– Ох, кумо, кумо… швидко ви вже забули чоловіка – великий то гріх. Бачу, щось цей козак никає часто біля вашої хати.

– Кат його не візьме, – всміхнулась Килина, – хай никає. Я не дурна, щоб дивитися на голодранця: вже раз опеклась, хопивши шилом патоки, тепереньки годі! Хлопець, правда, гарний, Микола Гармаш зветься, з сусіднього хутора, так горенько ж – голий, як турецький святий, а мені треба і гарного і багатого. А чоловік що: помер і хай йому земля пухом. Бач я перебила вас, кумо. Що ж казав панотець?

– Хвалив дуже Олексу. Каже: «Тихий він у тебе, паньматко, з нього вийшов би добрий дяк. От, коли хочеш, ми зробимо його духовним чоловіком».

– Овва! а ви ж?

– Уклонилась низенько та й кажу: «Воля ваша, панотче, аби Олекса хотів». Приходжу додому, кажу йому – так, мовляв, і так, зичить тобі добра панотець. Так щоб видумали: і слухати не хоче! Я, каже, з діда-прадіда козак, вже краще піду на Січ волі добувати, «свічколапом» не буду.

– Якої волі добувати? – здивувалась Килина.

– Бог його милосердний відає. Кричить: «Нам на шию наступив Наришкін, заводе панщину Шаховський!» – гупнув дверима та й геть з хати гнівний такий.

– Гм… він у вас не був такий… тихий? гм… Якого ж він згадував… того Нарушкина?

– Та москвина, що верховодить у колегії.

Заблаговістили до церкви, врочисто, святочно. Селяни квапились до храму.

– Ох, леле! – метнулась Килина. – Заговорилась, а вже й благовістять! Бувайте здоровенькі, кумо Наталю!

– Йдіть здорові, кумо Килино. Я теж зараз до церкви.

До них підбіг малий хлопчик у білій сорочці з вишитим ковнірцем, у нових черевиках.

– Мамо! я теж піду до церкви, – гукав він ще здалеку. – Я теж хочу йти!

– Добре, синку, добре. Зараз вберусь і підемо вдвох, – говорила мати, зачісуючи біляву голівку.

– Вже Олекса давно пішов до церкви, – щебетав він, – і Докія вбралась, а мені каже: «Ти, Кирику, сиди дома і стережи теля». Не хочу я стерегти теля… всі пішли…

– Ну то й ми підемо, – потішала мати малого Кирика.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 11 – 16.