1. Гудович розповідає гетьману про Ніццу

Микола Лазорський

Дбайливо поголений, в парадному камзолі, гаптованому золотим дубовим листом на темному тлі синього вельвету, в перуці з дрібними буклями і комишиною в руках, гетьман сидів зранку в своєму батуринському кабінеті. На столі стосом лежали листи, часописи, журнали, прислані йому з далекої Франції. Задумливо гладив костяним ножем коверт і воднораз слухав, що казав йому молодий пан Іван Гудович-менший, син генерального підскарбія Василя Гудовича. Зараз пан Іван вчився у Кенігсберзі в університеті, де студіював математику і право під наглядом славного історика та правника пана Петра Симоновського.

Був то досить вдумливий й можна сказати зосереджений панич, який часом цікавився й веселим товариством: адже то був юнак з рожевими щоками, карими очима й темним вусом. Готувався за порадою батька до служби в Петербурзі. В родині пана гетьмана вважали його своїм, бо був уже офіційним нареченим старшої доньки гетьмана Параскеви або Пері. Правда, вона була ще надто молода, і тому весілля відтягали: молодими цікавилась імператриця, яка бажала справити те весілля в палаці. Зараз наречена жила біля матері у Ніцці на спочинку після нудних наук у столичному пансіоні. Пан Іван приїхав з Ніцци, привіз гетьману купу листів, коштовні дарунки, всякі пакунки. Сидячи супроти гетьмана, юнак передавав різні новини.

– Ах, ясний пане! Яка пишна Ніцца! – казав замріяно юнак, розв’язуючи пакунок. Я не можу вдержатись, бо ніколи не думав, що вона краща за Петербург. Мушу прямо сказати: Ніцца препишна красуня: її казкове узбережжя, її пальмові алеї або білі, мов лебеді на озері, розкішні палаці проста таки запаморочують. А квіти, а ночі, а бренькіт гітари темної ночі в парках! Я таких чарів не знав, вони п’янять. Мушу сказати, що я на який час забув і математику і право: ми з панною Пері заглянули в усі кутки того знойного міста.

Гетьман слухав юнака, поблажливо всміхався й гладив ножем нечитаного ще листа.

– Де саме ви там прогулювались? – питав він мляво.

– Все наше товариство не раз і не двічі робило екскурсії в околиці міста… Усю Рів’єру оглянули: вона принадна, здається, для всіх категорій людей: одних наснажує на творчу роботу, інших заспокоює, врівноважує, загалом лікує від усяких хвороб, коли ж у кого їх немає, то просто покріплює сили.

– Хто ж ще був з вами?

– Найліпші наші люди, я говорю про панство з Гетьманщини: був молодий мій приятель Олександер Безбородько, Петро Завадовський. З Завадовським, до речі, я їхав додому: він до своїх Ляличів з-під Чернігова, я – сюди. Тоді Трощинський Дмитро, Судієнко Йосип – обидва з Полтавщини, обидва правдиві козаки…

– Як саме? – підняв брову пан гетьман.

– Я так вважаю. Уявіть, ясний пане, Трощинський зліз на таку круту скелю, що дивитись було моторошно, а йому й байдуже! Наш гід казав, що вперше бачив такого вправного туриста. Воно й не дивно: Трощинський присягався, що його діди були правдиві козаки. Тепер… Судієнко… цей летів на коні як правдивий кентавр! Він каже…

– А з чужинців хто був з вами? – перебив його гетьман.

– З чужинців завітав граф де Тун з трьома доньками, біляві такі, добре виховані. Одна з них – Єлена – скидається на Діану. Наш гетьманич… гм… наш дипломата не відходив від неї. Це помітили всі, та й мені кинулось у вічі.

Гетьман зсунув брови й уважно слухав. Графа де Тун він знав. Його син вчився в Геттінгені, там, де й Андрій. З дозволу гетьмана Андрій кілька раз на вакаціях гостював у того австрійського графа. Коли гетьман був у Ніцці, він по дорозі відвідав де Тунів і подякував графові за гостинність. Проте родина цього графа не сподобалась гетьману, і в листі до сина він порадив не їздити туди. Отже звістка, привезена молодим Гудовичем про те, що де Туни хотять спочивати в Ніцці все літо, чомусь неприємної його вразила. «Три молоді панни, – думав він, кривлячи губу, – хотять батьки зіпхнути котрусь заміж… Старий граф щось настирливий дуже, чемний до непристойності. Не люблю таких».

– Останню прогулянку ми зробили до Мавританської гори, – повідав пан Гудович про свої розваги. – Рушили туди на південь до руїн замку. Препишна вийшла прогулянка! Мужчини їхали верхи, дами – в каретах. Оглядали руїни й там же отаборились на сніданок. Сніданок був чудовий, і досі не можу забути. Не так, правда, сніданок, як місцина: я з паном Андрієм вилізли на стару вежу, наполохали кажанів, а таки вилізли. З вежі видно було як на долоні Монако і майже всю провансальську долину з сріблястою красунею Роною [45].

Гетьман слухав і не слухав.

– На другий день нас запросив пан генерал Дзаржановський на прогулянку до Перських островів. Там ще є старий-престарий монастир, і живуть у ньому вчені ченці. Нас пригощали солодким і міцним вином, показали книгозбірню й різні там раритети: перше видання творів безсмертного Данте, Кеплера, мемуари Корнеля, листи Буало… Пан Дзаржановський, мила людина, дякував і за монастир, і за яхту, і за щирість.

– І графиня Теплова була з вами? – обережно питав гетьман.

– Пан Дзаржановський був у нас з визитою, – вів своє юнак, ніби не дочуваючи. – Цікавився Петербургом і Гетьманщиною. Його дружина казала, ніби вона, тобто не вона, а її матінка, з Гетьманщини, з самої Полтави. Я слухав вкрай здивований. Мені здавалось, що вони французи, і… такий сюрприз!

– Матінка тої пані направду полтавчанка, тільки виїхала замолоду за море, – просто казав гетьман, пильно поглядаючи на гостя.

– Так, здасться, вона й казала, розпитувала, ясний пане, про Гетьманщину, тоді за Полтаву. Тепер тільки я збагнув, яке дороге їй це місто, навіть розпитувала про «Крулівську вежу», під якою було поранено її хрещеного батька, шведського короля Карла XII. Розпитувала зі слізьми на очах. Тепер я розумію, як сумує за своїм краєм та пані!

Гетьман задумливо барабанив пальцями по комишині. Він ніяк не міг наважитись спитати про графиню Теплову. Непокоїла його навіть згадка про тяжко хвору молоду жінку, якою він так опікувався, як рідною дитиною. Доля її дуже хвилювала гетьмана. Він ще більше занепокоївся, коли помітив, що й Гудович ніби уникає говорити про неї. «Усіх згадав, верзе нісенітницю про незнаного мені пана Дзаржановського, а про хвору дружину пана резидента не сказав і слова», – думав гетьман, поглядаючи на гостя, який ходив по кабінету й заглядав у вікно на пишні куртини. «Боюсь питати, а треба якось… кха…» Він кахикнув ще раз й несміливо кинув:

– Пан резидент непокоїться, давно не мав вісток від хворої… гм… дружини. Я, правда, заспокоюю, знаю добре, що їй легше, – твердо натиснув він на слові «легше», немов застерігаючи юнака, що інакше й не може бути.

Пан Гудович якось увесь потемнів, стиснув вуста й хмарно відвернувся до вікна. Гетьман напружено ждав, втопивши очі в силуету гостя.

– Графиня в останні дні більш лежала в ліжку, – якось нетвердо мовив той.

– Гм… – насупив брови гетьман. – Недавно лікар писав мені й пану резиденту, що хвора одужує. Тепле море, підсоння, опіка… гм… все дає надії на поправку.

Він помовчав, а тоді тихо спитав:

– Невже їй гірше?

– Так, – нерадо відрік юнак. – Графині гірше. Коли я ще був там, сталася біда: у хворої пішла горлом кров.

І замовк.

– Гм… Їй, виходить, зараз кепсько?

– Так, – відрік той ще тихіш, – їй кепсько, а втім… тепер вже легко.

Гетьман глянув на схилену голову гостя й раптом зрозумів усе.

– Невже!

– Так.

«Розтоптана квітка», – подумав пан гетьман, зітхнувши. – «Правду казала матінка».

Він важко підвівся й став перебирати на столі почту. Обидва мовчали.

– Графиня була під доброю опікою, – повідав трохи спокійніш юнак і навіть глянув на гетьмана. – Був там її брат, усі наші. Лікарі покладали великі надії на підсоння. І хвора була спокійна в останні дні, правда, якась зачудована, ніби вже сама по собі, а ми – теж окремі, більш земні. Це ми помітили тоді, коли хвора стала притьмом проситись до Пирятина, до своєї Теплівки, до тополь: усе згадувала тополі, сад, шовкову траву. Коли брат сказав, що зараз не можна, боронять лікарі, вона з таким докором глянула на нього, що пан Стришенко не витримав і заплакав, а через годину хвора стала важко дихати, нараз вдарила кров удруге… горлом… і по тому. Встигла тільки шепнути: «Додому».

– Пан резидент знає?

– Скорботну вістку послали. Та й тіло усопшої везуть до Теплівки.

– Так… гм… – мугикнув гетьман і глибоко вмостився в крісло.

На другий день по обіді Іван Гудович виїхав до Козельців з листами від панства Стришенків. Від старої Розумихи він планував проскочити в Ляличі, розкішний палац Завадовських, де мав його зустріти молодий Завадовський. Обидва мріяли влаштувати пікнік і лови сарн у лісах Чернігівщини.

Примітки

45. Від Ніцци до нижньої течії Рони 220 км. – М. Ж., 22.02.2024 р.

Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 431 – 436.