6. Звістка про смерть імператриці Єлизавети

Микола Лазорський

Обід затягся. Розманіжене панство тягло наливку, мляво слухало всякі новини: про коденський суд, скалічених паном Стемпковським гайдамаків, про січові чвари з московськими зайдами, заколоти послушних, про поновлену індукту. Гетьман не зважав на гомін. Він трохи розпогодився й став розповідати про свої плани фундації вищої школи в Батурині. Найближчі його сусіди Абаза, Трощинський та Апостол слухали уважно й навіть кинули палити люльки.

Чомусь найбільш цікавився цією справою все той же Трощинський: він слухав і вряди-годи закидав слово, як то воно буде з професорами: закличуть з-за кордону, як те зараз роблять у Петербурзі, чи найдуть фахових людей дома, як буде з фізичним кабінетом, книгарнею, грішми, будинком. На всі такі питання гетьман охоче давав вичерпні пояснення. Про свою вищу школу він розповідав із захопленням, часом стукаючи долонею по комишині так, ніби бесідник збирався перечити. Але йому ніхто не перечив: усі знали, як гетьман хворобливо сприймав якусь невдачу в реалізації свого плану. Тому ніхто, навіть попереджений Трощинський, не питав, чи є якісь надії на дозвіл згори. Усі знали, що в Петербурзі зимно зустріли такий план і що не чути змін на краще.

– Над проектом працювало багато наших професорів, – стукав долонею по комишині пан гетьман. – Але я… гм… доклав своїх сил… гм… доклав сил і коштів. Коли все обійдеться благополучно і милостива цариця одужає, на провесні їду до Петербургу. Пора відвідати столицю… гм… на провесні, як сонечко припече, зараз же по свіжих протоптах і вирушу.

І він мляво всміхнувся.

– Свого прожекта про університет у Батурині гадаю подати до рук самої милостивої цариці, – додав він бундючно. – Мушу довести, що в Гетьманщині давно наспіла пора уфундувати вищу школу для старшинських дітей… Гм… давно пора, і саме фундувати її тільки в Батурині. Ні Київ, ні Харків для цього не підходять; до всього, у Києві є академія, а в Харкові – колегіум. Вища ж школа мусить величатись тільки в осередку… гм… Гетьманщини, там, де живе… гм… гетьман.

– Золоті слова! – упереджено озвався пан Трощинський. – Давно пора уфундувати вищу школу дома, а не десь по чужих закутках, далеко на півн…

– Фельд’єгер з Петербургу! – гукнув камердинер, відхиляючи настіж двері.

Усі замовкли і вточили очі у вістуна в зеленому мундирі та високих ботфортах. В залі запанувала тиша. Фельд’єгер виструнчився перед гетьманом і чітко відрапортував:

– Секунд-майор фельд’єгерського полку й старшина поштової варти Стратилатов. Прибув з Петербургу вчасно, щоб передати вашому сіятельству до власних рук екстреного пакета.

Тремтячими руками гетьман розгорнув листа й став читати. Раптом сполотнів і важко підвівся; комишина з відляском впала на паркет. Гетьман сперся обома руками на стіл, і в очах його старшини побачили жах й невимовну тугу.

– Стао…ста… кха… сталося в-в-велике, сп-іт-іт-кало нас… – хрипів він, хапаючи ротом повітря.

Дехто кинувся до нього. Трощинський зручно підняв з паркету листа й передав полковнику Апостолу.

– Панство! – підніс він руку з листом. – Імператриця Єлисавета померла.

Усі шумно підвелися. Блідий і немічний, як ніколи, гетьман хопився за серце.

– Боже мій, Боже мій! – шептав він побілілими вустами. – Не стало найкращого друга мого! Не стало охоронця й заступника… ох-ох… правдивого заступника всього козацького народу. Яке лихо! О! яке тяжке горе!

З божевільно виряченими очима він стрімголов вибіг із залі. Рвучко натягаючи на тремтливі пальці рукавичку, гетьман незграбно й ледь-ледь впхався в карету.

Коли вже осмеркло і стурбоване панство виходило поодинці з абазівського палацу, над містом вже котилося сумне подзвіння. То дзвонили з високої дзвіниці Здвиженського монастиря, сповіщаючи «мир хрещений о успенії новопреставленої раби Божої государині всеросійської імператриці Єлисавети».

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 449 – 451.