4. Слідство у справі запорожців

Микола Лазорський

Але не поїхав. Йому треба було побачитись з паном резидентом і воднораз бути на похоронах передчасно померлої графині Теплової. Здається, сам пан резидент не дуже сумував, як помітив гетьман, і встиг уже привезти каштеляншу, дебелу й рум’яну бабу з Рязані. З похорон він поїхав до свого Батурина з великими болями в нозі і за порадою своїх лікарів мусив деякий час спочивати дома. Він все лежав, коли ж болі були трохи затамовано, сидів у вигідному кріслі, читав французькі журнали та переглядав пошту. Зараз він читав листа пана Абази, який бажав пану гетьману швидше одужати та мерщій їхати до Полтави «уконтентувати разом деякі пункти в справі родового гетьманату».

– Набридло, – мугикнув сам собі гетьман і, кривлячись, став терти ногу. Тоді розрізав коверт довгого пакета.

То був сенатський наказ зробити слідство про вчинені запорожцями наскоки на польські креси. Указано було й імена головних заводіяків – Семена Неживого та Явтуха Важкого. Сенат вимагав від гетьмана слідства та арешту винних, «даби ми могли дати Ржечі Посполітей повну сатисфакцію в оному прискорбному ділі. Винуватих закувати в кайдани й прислати до Москви». У гетьмана перестала боліти нога. Він сам написав січовому кошовому про петербурзький наказ і просив негайно відписати йому. За одним заходом написав цидулку й пану Абазі, що приїде, коли одужає. Можливо, приїде скоро, бо йому вже легше з ногою.

Через тиждень гетьман був уже в своїй укоханій Полтаві.

– Які новини, мосьпане? – питав він свого управителя, сідаючи до кабінетного столу в обідню пору.

– Все гаразд. – лаконічно кинув пан Почека. – Полтава тільки завалилась, правда, не вся, а тільки на майдані, де Успенська церква і кам’яниця пана Руденка.

– Ото лихо! Людей не покалічило?

– Бог милував: сталося в буденний день, церква була замкнена, а хати стоять далеко.

– Хто такий Руденко?

– Багатий козак, щирий до Москви: поставив перед своєю хатою якийсь надгробник царю Петру.

Гетьман усміхнувся:

– Я бачив того обеліска. Як Січ? Був хто з січового панства?

– Були і кошовий і писар. Тут є пакет від кошового.

Гетьман знайшов пакет, але не читав, а все перебирав, аж поки натрапив на лист польського амбасадора Понятовського. Він відсунув теку й став читати. Амбасадор улесливо вітав теж гетьмана з ювілеєм, зичив «злотої й аніольської вьосни найдорожчому рицержу» і воднораз так, ніби між іншим, писав:

«Не радий докучати ясному пану, але змушений земно схилятись перед обов’язком, а де ходить про честь коханої ойчизни, то й хопитися меча. Ясному пану вже відомо з нашої протестаційної ноти до Московії, якої шкоди заподіяли січовики нашій солодкій ойчизні. Удруге писати про це ясному пану не буду. Скажу тільки, що запорожцям небезпечно бавитись вогнем. І коли ваша милість не ускромнить тих лотрів, то Ржеч Посполіта своїм військом та військом мудрої московської цариці оберне січовиків на пастухів, бо тим гайдамакам личить держати в руках батіг, а не шаблю. Я ласкаво прошу ясного пана покликати кошового до порядку, щоб держав своїх прибишів на послуху. Коли наука в Кодні ще не допомогла козакам, так вже напевно допоможе гострий наказ Петербургу, а також і наказ вашої милості, ясний пане, яко регіментаржа січового козацтва».

«Ото тон! Зухвалий і зовсім недоречний», – дивувався гетьман. – «Сміє загрожувати!»

– Що там сталося в Кодні? – скинув він очі на пана возного.

– Про те пише ясному пану кошовий січового товариства.

– І пан возний знає?

– Знаю. Десь під Шаргородом побито усіх уманців, курінного скатували в Кодні, – лаконічно відрік возний.

– Ніхто не врятувався?

– Врятувались сотник Кувікало та Неридаймоямати. Вони й розказали про біду.

Гетьман мовчки взяв листа пана Калниша. Кошовий докладно писав про баталію. Списано було з вуст двох свідків сотників, що цілували хрест і присягалися на святому євангелії. Так само січова старшина розпитувала й тих козаків, які добували в озерах рибу та чули про подію від хрещеного люду. Усі кажуть, що курінному Неживому й сотнику Важкому стяв голову коденський кат, козаки ж Неридаймоямати та Кувікало присягали, що бачили своїми очима обох скатованих у руках польських жовнірів. Скатовано в Кодні багато уманців з наказу брацлавського воєводи пана Стемпковського. У Січі тихо, – писав пан кошовий, – немає ворохобні, козаки живуть мирно і не збираються ні в які походи. А кувати в кайдани й гнати до Московії немає кого, бо весь Уманський курінь побило польське кварцяне військо, брацлавський воєвода покарав тяжкою карою старшину Уманського куреня.

Гетьман мимохіть зрадів. «Так і напишемо до Петербургу», – думав він, складаючи вчетверо папера. – «Тепер на тому боці вже немає жодного січовика, а що там і зараз ріжуть панів, то нашої вини тут немає». Йому вже не треба було бачити кошового та писаря: більше того, що написали, вони не скажуть. Не потрібна і комісія, справу розв’язано просто.

– Я ще хотів би бачити пана Жоравку, де він? Я його не бачу.

– Я теж його не бачу, – знизав плечима пан возний.

– Де б він міг бути?

– Мабуть, що біля пана резидента.

Гетьман пригадав, що справді бачив бунчукового в Теплівці на похоронах, хотів навіть щось спитати, але той зник, наче у воду впав.

– Пан резидент держить його біля себе для особистих доручень, – казав возний терпко. – Зараз, і вже я це добре перевірив, йому доручено стежити за тими панами полковниками, які цікавляться петицією про родовий гетьманат, і… гм… пильнувати вашу мость в тому припадку, коли можуть завітати до ясного пана ті полковники на секретні розмови. Усе це дуже цікавить пана резидента.

– Ви милитесь, вашмосць! – зблід гетьман.

Пан Почека похитав головою.

– Ніколи. Я добре розвідав і тепер знаю молодого Жоравку як небезпечну людину для вашої милості.

– Треба його позбутися, – шарпнув гетьман. – Викресліть його з листи моїх доручників і заведіть це до журнала. Ні до палацу, ні до канцелярії не пускайте, я забороняю.

Пан возний вклонився.

– Пани полковники збираються у мене не для авантюрних розмов, – стукнув комишиною роздратований гетьман, – а тільки в справах державних. Пан возний мусить це знати! Для таких нарад… гм… двері мого палацу широко відчинені для пана резидента. Днями я хотів би скликати нараду по огляду простів…. гм… будови в Батурині високої малоросійської школи.

– Сіреч університету? – поштиво спитав возний.

– Так! – бундючно відрік пан гетьман. – Я просив би пана возного зараз дати мені ту теку, я хочу переглянути і призначити день наради.

Возний знов уклонився, витяг з полички теку і навспинячки вийшов з кабінету.

Гетьман занурився в розглядування проекту вищої школи для Батурина. Проект було виготовлено спеціальною комісією з професорів Чернігівського та Харківського колегіумів ще в минулому році. З думкою про вищу школу-університет за зразком Геттінгенського або Кенігсберзького він носився ще в ті часи, коли молодим щойно приїхав був до Глухова з рожевими планами якихось великих реформ в усій Гетьманщині.

В старших літах, коли Москва трохи приборкала його, високі зальоти злиняли, і гетьман встиг лише збудувати собі в Полтаві розкішний палац, обсадити місто бальзаміновими тополями та завести шовківництво в Яготині під Миргородом, у своєму маєтку. Але думка про вищу школу в Гетьманщині ніколи не кидала його й не давала покою. Зараз він пильно студіював той проект, робив нотатки на кресах і планував, уже в котрий раз, скликати нову нараду. До тої наради хотів залучити не тільки київських професорів, а затягти декого з членів московської академії наук [46].

Він був тої думки, що за допомогою московських академіків йому пощастить таки уфундувати в Батурині університет, і государиня апробує проект. Він перебирав у пам’яті імена тих науковців, які б допомогли схилити невгнутих москвинів. Ті московські достойники вбачали в проекті автономізм. Адже гетьманський проект мав характер і всі риси побудови вищої школи суто національної. Цього саме й не хотіли москвини. Була то направду запаморочлива робота, над якою так довго працював гетьман і часто думав, що то справа безнадійна.

Примітки

46. Розумовський не мав палацу в Полтаві, Яготин лежить далеко від Миргорода, а московська академія наук працювала в Петербурзі, і Розумовський як її президент про це, мабуть, знав. – М. Ж., 22.02.2024 р.

Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 441 – 445.