5. Остаточна редакція петиції
Микола Лазорський
Панство зібралось слухати петицію в остаточній її редакції вже в палаці Абази. Воно впросило таки пана гетьмана ще раз розглянути цю справу та воднораз намітити й кандидатів у майбутні депутати до Петербургу. Але сталося так, що всі забули, для чого тут зібрались, і цікаво слухали новини щойно прибулого з Петербургу молодого пана Дмитра Трощинського [47]. В столиці юнак посідав добре місце при особі міністра-інспектора, був завжди серед вищого панства й добре знав двірцеве життя. Отже старшини мали змогу дістати столичні новини з перших рук.
– В Гатчині, – казав молодий дипломата, скоса поглядаючи на гетьмана, – життя дуже пожвавішало: молоді достойники, довірені люди наслідника престолу [48], стали вчащати до імператорського палацу і по ділу і так, сказати б, на оглядини. Дехто, приміром, такі, як старий князь Михайло Воронцов, наявно не толерують достойників її величності, є й такі, що наполохали весь дипломатичний корпус. Усі живуть так, ніби ждуть великих змін. При дворі я вже не бачу декого, чув, що дехто на той час виїхав зі столиці.
Гетьман хмарно слухав й тільки раз кинув:
– Графа Олексія, мого брата, бачили?
– Ні, не бачив, ясний пане, – упереджено відрік Трощинський, але в очах його гетьман помітив злосливі вогники.
Йому навіть показалося, ніби все панство говорить з ним тільки з чемності та обов’язку, а то все більш мовчить або гомонить тихенько проміж себе, обминаючи в розмовах своїх гетьмана скільки можна. Гетьман зсовував брови, барабанив пальцями по комишині й нараз знов кинув:
– Слід помолебствувати, помолитись за здоров’я болящої раби Божої Лисавети, яка і в хворобах не забуває нас недостойних.
Усі здивовано глянули на нього, наче питали одне одного: «Чого він? Чого хоче? Адже не сьогодні-завтра гетьманському роду кінець. Годі! Попанували чабани, тепер мусять поступитись місцем для правдивих панів». Рука гетьмана затремтіла й пальці конвульсійно вп’ялись у комишину. Першим схаменувся пан Абаза.
– Помолебствувати можна, – мружив він очі, – можна. Коли я їздив по сотнях, усі пани сотники питали, як цариця, і самі по церквах молебствували. Просили приспішити з петицією, мовляв, пора завчасу зробити діло, щоб бува не спізнитись. Хай, мовляв, затвердить хоч… гм… мертвою рукою.
Але побачив, що передав куті меду, кахикнув і замовк. Мовчало й усе панство. Тільки пан Трощинський обережно мовив:
– У Гадяцькому полку, та й тут під боком у вас, панство. багато старшин знегувало петицію. Воно б і нічого, з осілими старшинами можна якось помиритись, але нові пани, такі, що вчились по колегіумах: їх треба берегтись. Приміром, пан Судієнко – гоноровий столичний пан, побратим Завадовського, Безбородька молодого, Кочубея, Миклашевського. При дворі зараз ці помітні люди, потрібні новому царю люди. Такі люди можуть звести нанівець усякі просьби, найпаче такі, що можуть зашкодити їм, або ж непопулярні при дворі. До таких от непопулярних підбивають і петицію.
– При якому дворі вона непопулярна: петербурзькому чи гатчинському? – процідив крізь зуби гетьман.
Трощинський ласкаво глянув на нього й спокійно відрік:
– Такої різниці вже не чує Петербург. Просити про родовий гетьманат саме тепер було би недоречно.
– Саме тепер би й доречно, – злісно кинув пан Апостол. – По-перше, петиція – законна просьба, писана за згодою самого пана резидента; по-друге, государиня радо вдоволить законну вимогу генеральної старшини, оскільки попередні царі завжди стверджували наші старожитні права й вольності. Старшина наша ніколи не вагалась просити, що було навіть недавно при гетьмані Данилі Апостолу, і, по-трете, молодий цар-наслідник, наскільки я знаю, показав уже козацькому народу свою до нього прихильність і не хоче ламати апробацію попередника: то була б незаконна річ.
Трощинський ловив кожне слово полковника, і коли той замовк, посміхаючись сказав:
– Я схиляюсь перед золотими словами правди ясного пана. Але ж і я знаю, що саме тепер петиція була б недоречним жестом панів полковників, по полках яких козацтво хапається шаблі й забуває дисципліну. Той бурхливий неспокій справив при дворі погане враження.
– В яких полках неспокійно? – жваво спитав гетьман.
– Деякі сотні колотяться на Полтавщині, – казав Трощинський твердо. – На Миргородщині, Зіньківщині, приміром, у Кропивному городовики тяжко побили москалів місяць тому. По сотнях, близьких до Січі, неспокійно.
– Дехто з Уманського куреня ще гуляє в Брацлавщині, – кинув і собі пан Забіла. – Тепер вони збивають нові загони проти поляків та москалів. Ці юрми голоти, що на тому боці звуться гайдамаками, збираються йти з якимсь Залізняком на Умань, в гості до пана Потоцького [49].
– А що ж пан кошовий? Куди він дивиться? – глянув на кошового гетьман.
– На Полтавщині немає січових паланок, – знизав плечима кошовий. – Що там роблять пани сотники й куди вони дивляться, про те слід питати їх, а не мене. Які люди бродять по польських воєводствах, – не моє діло. Я вже писав ясному пану, що уманців на тамтому боці польські жовніри побили, а решту порубали в Кодні. В Січі тихо.
Гетьман замислився. «Чи направду колотиться козацтво, чи, може, то змова, може хто під’юджує на шкоду мені, ось такі, як цей петербуржець», – думав гетьман, хмарно оглядаючи панство. Він кахикнув і прохрипів:
– Колегія закордонних справ вже дала наказ козацтву сидіти тихо. Той наказ гетьманська канцелярія розіслала у всі полки. Отже пани полковники мусять це знати й пильнувати ладу. З усього видно, що якісь недоліки неправдиво тлумачаться і в цей спосіб так доходять до столиці. Про це я вже писав не одного разу Петербурзькій колегії й знов дам знати після спеціальної наради з панами генеральними старшинами.
Тоді Апостол, тамуючи неспокій, спитав, чи бажає панство послухати петицію в новій редакції самого пана резидента графа Теплова. Панство бажало. Пан Почека наклав на носа окуляри й монотонно став читати. Було її писана майже без змін, лише в деяких пунктах пан резидент налягав на тому, що ініціатором проекту родового гетьманату є сам пан гетьман і що це він робить з «персональних міркувань, думаючи тільки про благо краю».
Зміст петиції усі добре знали, питання про гетьманат усім так набридло, що невеличка, але важлива поправка пройшла непоміченою. Радники без дискусій затвердили зміст її в новій редакції. Лише гетьман стрепенувся, швидко щось занотував до блокноту, але нічого не сказав і мляво слухав. По тому секретар оголосив ще імена кандидатів у депутати. І в цьому ніхто не перечив: кожен знав, що в останню хвилину можна легко зректись, не поїхати, а хто хотів їхати, радів з нагоди побачити пишну столицю, двір і солодко пожити на скарбові гроші.
Гості втомлено гомоніли, не слухали, що дочитував їм пан возний, і поглядали на пана Абазу. Той теж нетерпляче ждав кінця.
– Прошу панство до господи, підкріпитись, чим Бог послав. До речі, ясновельможний наш пан гетьман хотів розповісти нам дещо про фундацію вищої школи в Батурині. За чаркою веселіш буде слухати та погомоніти про вельми добре діло. Прошу панство до столу.
І він зичливо взяв під руку зовсім змарнілого гетьмана. Пани полковники загули, мов бджоли влітку над вишнями, і лавою посунули до пишних покоїв гостинного господаря.
Примітки
47. Дмитру Трощинському (1749 – 1829) в час дії цього розділу було не більше 13 років. – М. Ж., 22.02.2024 р.
48. Насліднику (Павлу 1-у, 1754 – 1801) було в цей час не більше 8 років. – М. Ж., 22.02.2024 р.
49. Це сталось в 1768 р., далеко пізніше од смерті імператриці Єлизавети, котра все ще жива в час дії розділу. – М. Ж., 24.02.2024 р.
Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 445 – 449.