2. Листи з Ніцци до гетьмана

Микола Лазорський

Гетьман на самоті довго ходив по кабінету, в роздумах стояв коло вікна, барабанив по склу, вдивлявся в гущавину саду і все зітхав. Його дуже вразила смерть молодої графині: в родині Розумовських її любили, і гетьман дошкульно відчув втрату. Кривлячись від болю в нозі, він сів до столу й став читати листи. Писала дружина. Про себе й маленьку Дору писала скупо, більш згадувала передчасну смерть Теплової.

«Вона згоріла, як свічка, – писала гетьманша. – Не допомогли ні лікарі, ні море, ні сонце, ба навіть наша опіка не допомогла. На останку ніщо вже не тішило кохану русалку, була все замислена і наяв видно було, як невблаганна смерть вже наклала своє тавро на її змарніле личко. Ми всі відчували це: ходили навспинячки, говорили пошепки, пані ж Докія безнастанно плакала у себе в світлиці. На останку просилась додому. Ми вволили її волю: тіло вже везуть до Теплівки, цим клопочеться панство Стришенки. Я попрощалась з тілом у Ніцці, бо мушу ще жити з Дорою тут. В труну поклала ту троянду, яку покійниця держала в руках. Земля їй пером!»

Ще сторінку листа присвятила своїм спостереженням над сином Андрієм:

«Став ніби не той, – писала нервово, – ніби його хто підмінив. Сидить більш у бібліотеці, порпається в книгах та все щось нотує. Воно то добре, що молода людина така беручка до науки, але, як на мене, то вже через край: мусять же набриднути ті книжки що їх він студіює весь час ще з Німеччини. Треба і спочити, бо на те й приїхав до Ніцци. Його, очевидно, теж вразила смерть безталанної Теплової. Він усе замикається у своєму кабінеті, став неговіркий.

На дозвіллі, правда, грає на віолончелі, і, ніде правди діти, грає добре. З ним приїхав до нас музика-німець на прізвище не знаю, грає бездоганно на піано. Удвох і виграють вечорами. Такі розваги завелись у нас не так давно: зараз же як виїхало панство де Тун до Австрії. Я вже писала ясному пану, що те панство гостювало у Ніцці весь сезон і часто заїздило до нас, вони мають тут свою віллу.

Наш Андрій ніби закохався у старшу доньку Тунів Єлену, що мене не дуже тішить: по-перше, Андрій молодший за ту панну, і йому рано ще думати про шлюб; по-друге, панна та скидається на воскову ляльку з блакитними, мов скляними, очима та пухкими губами, хоч при віденському дворі її вважають за красуню; по-трете, кона католичка і криво посміхається, коли при ній згадують нашу віру. То вже жах! І по-четверте, я вже маю для нашого Андрія пару: вдвох з моєю сестрою, а нашою монархинею ми вибрали йому Мері Волконську – аристократка, красуня, молоденька і православна.

Наша панна – росіянка. Дай Боже, діждати, щоб вона укінчила пансіон. Ми все владнаємо з государинею. Я вже й натякнула йому – почервонів і мовчки пішов до свого кабінету. Ото вовкулака! Прилип до тої воскової ляльки, як шевська смола. Я дуже зраділа, коли Туни приїхали востаннє прощатись. Андрій три дні ходив, мов чорная хмара, а тоді взявся за книги та свою віолончель. Прошу ясного пана наказати йому негайно їхати до Петербургу: його жде сама государиня, хоче заручити з панною Мері. Боюсь прогнівити імператрицю або образити ненароком панство Волконських якимсь вибриком нашого Андрія».

Гетьман все ще мляво став читати листа доньки Пері. Лист був короткий. Здавалося, кожен в ньому рядок, кожна літера промовляли буйно-радісно про особисте щастя, непогамовану бравуру, загонисту молодість, для якої немає ніяких перешкод, зухвалий егоїзм, що ніколи не добачає межі, через яку годі переступити. Щаслива й закохана, вона тікала від буденного життя у вир радісних клопотів. В манері, стилі самого листа чулася примхлива панна, що звикло до пестощів, забаганок, розкоші, панна, якій усі в усьому догоджають.

«Татуню! – писала вона, – кінець-кінцем я таки погосподарювала в твоєму палаці, зробила тут лад. Затягла найкращих митців, мусили бо пристойно умеблювати залу та впорядкувати цілу анфіладу кімнат. Я виписала з Відня дещо з меблів стилю рокайль, якого у нас бракувало. Так само дістала для картинної галерії Тінторетто, Караваджо і… уяви! Ван-Дейка. За це мусиш дякувати мені, не лише мені, а й панові Гудовичу, якому я доручила дістати дещо в Петербурзі у скнарів антикварів. Дозволяю тобі, татусю, уцілувати мене за це, я ж уцілую тебе, коли презентуєш мені у віно чудовий маєток Карлівку під Полтавою: те, що обіцяв, – мусиш зробити.

Ага! ще одне: я купила «Воду» ле-Брюна і його ж «Мойсея». Оглянула я також парки, алеї, фонтани, квітники. Тепер усе це виглядає краще Версалю, краще Шенбруну. Усе, усе краще! Ах! тут рай, місце безсмертних, і тому хотіла б прожити тут бодай свій медовий місяць. Карлівку теж зроблю пишною, кращу за Ляличі: хай Завадовські заздрять! Зараз їду до Парижу: багато купувати всяких обнов до шлюбу. Ах! як клопітно! Ах! яка я щаслива! А ти, татусю, теж щасливий? Твоя Пері».

– Гм… – буркнув гетьман і став перебирати листи. Натрапив на довгуватого пакета з графською короною. – Мечі навхрест, мабуть, його герб, – і гетьман поквапно розрізав коверту. – Так, від графа Штейнфліта, – бурмотав гетьман. – Чого він хоче?

Гетьман не читав, а лише розглядав листа, вдивлявся в літери: мали вони вигляд химерного мережива, переплутаного й уквітчаного розгонистим ромбом. Так писали маркізи часів Людовіка XV. Гетьман кінець-кінцем наважився й став читати. Лист був простий, але воднораз і чемний з прихованим шифром і ледь-ледь манірний. Вважалось це тоді вершком вишуканості.

«Вельможний пане гетьмане! – читав напівголосно гетьман. – Хоч і з припізненням, т’алеж з однаково полум’яними й ніколи не вгасаючими побажаннями дозвольте, ясний пане, поздоровити вас зі світлим ювілеєм! Побажання мої такі ж щирі й сердечні, як і побажання всьому козацькому народу: міцного здоров’я й на многі літа дальшої корисної праці на благо коханої обом нам Гетьманщини: я, вельмишановний пане гетьмане, такий же її вірний син на чужині, як і ви, ясний пане, в лоні милої ойчизни. Кревно споріднений з Вами, ясний пане, бажаю на грядучі літа незламної творчої праці на благо всієї Гетьманщини. Ваш щирий друг граф Пилип Штейнфліт».

Гетьман високо підняв брову і так довго сидів, водячи ножем по коверті графського листа.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 436 – 439.