1. Полковник Апостол думає відновити гетьманство
Микола Лазорський
Пан Петро Апостол, лубенський полковник, оселився на стало в Лубнях недавно. Літня вже людина, мав посрібленого часом чуба; той же час встиг зорати глибокими зморшками високе його чоло, але сірі очі з холодним відблиском криці горіли завзяттям, а кругле підборіддя й трохи зігнутий ніс свідчили про впертість і мужність цієї людини. Апостол справді був крутої вдачі, до всього примусове життя в Московії зробило його обачним, сторожким. Жив він там довгий час і повернув до Лубень тільки тоді, коли в Гетьманщині помер його батько гетьман Данило Апостол. Скоро потому пана Петра обрали на полковника, і він занурився в клопоти свого полку.
Проте час від часу оглядався й на московських резидентів: добре бо знав, що з наказу Петербургу його доглядають і тут так, як колись стерегли у Московії. Знав і те, що його залучили до списку мазепинців і не дуже вірять. Правда, Москва вважала майже всю старшину мазепинською, але Апостолів не любила: свого часу резидент Наумов тільки те й робив, що писав доноси на старого Апостола – приятеля Мазепиного і радив не спускати ока з сина.
До всього Гетьманщина любила Апостолів, тяжко оплакала смерть старого гетьмана й щиро привітала його сина в Лубнях. Цього Москва не могла дарувати. Петро Апостол, живучи серед москалів, побачив, як там ревно оберігають підступно здобуту Гетьманщину та як вперто обертають її на свій копил.
Приїхав він захмарений і навіть не дуже зрадів полковництву: його вразила старшина, яка майже вся стояла за Москву. Апостол почав сторожко приглядатись: він не збирався ні робити заколоти, ні навіть фрондувати. Він мав найкращий регіон і хотів лише вкупі з іншими полковниками-однодумцями міцно держати те, чого москалі не наважувались ще ламати, хотів вдержати бодай уламки старожитних прав і вольностей шляхти та не допустити в легальний спосіб нищення козацьких полків, автономного їх правопорядку, одним словом, хотів зберегти військову силу в розхитаній москалями Гетьманщині.
Теж ходило й про Січ: цю військову потугу слід зберегти хоч там що. Городове козацтво та Січ були москвинам сіллю в оку: озброєна Гетьманщина була небезпечною країною і тоді, коли по містах її стояли московські залоги, край все мав для Москви вигляд чужий, незавойований ще. Тепер, покищо москалі стараються мирними заходами обмосковити край, найбільш родинними зв’язками. Пан Апостол цього боявся, бо таке вже було хоч би й з гетьманом Скоропадським, якого Москва живосилом примусила породичатись з москалями Толстими. Тепер він не знав ще: чи нова цариця круто поведеться в Гетьманщині, а чи пом’якшає. В столиці поки ще не вияснилось.
«Тепер з Петербургу ніби повіяло теплом, – думав полковник, – на престолі сидить Єлисавета, біля неї примостився козак з Гетьманщини, правдивий фаворит, а може й муж, як гомонять люди, можна б спробувати щастя. Приміром, можна б скасувати «Малоросійську Колегію» та настановити гетьмана, стерегти його права та привілеї, як те робили попередні царі, і дати народу полегкості. Гетьманщина живе без гетьмана вже давненько, а Москва й не думає настановити когось на місце померлого батька.
Треба довідатись, хто такий Розум, відкіль вискочив, що робить у столиці, чи вміє хитро приятелювати з москвинами, а чи може він просто бовдур, хто з наших буває у нього? Все це треба знати, довідатись, чи варто втягати його в наші справи, щоб бува не натрапити на донощика. І ще клопіт: хто у Глухові, в Генеральній Раді? Певно можна сказати, що там сидять помосковщені люди, притьмом лізуть до престолу. Кочубей, Лизогуб, Ханенко, Валькевич, Миклашевський», – згадував полковник генеральну старшину і в задумі крутив вуса. – «Чи схотять піддержати, а чи й вони вже зреклись гетьмана для Гетьманщини, а як що й схотять, то кого? Перегризуться тільки і писатимуть одне на одного доноси. Знаю я їх. Хто у Січі? Мелашевич… гм… той, що колись кинув колоду під ноги Орлику, і коли! Коли Орлику треба було пособити он як! З москалями склав угоду вірно служити, потайна людина! Січовий писар Скапа – хитрий дипломата, а втім здається людина чесна… побачимо, як воно буде».
Пан полковник з дня на день думав про гетьманат. Звіритись будь-кому він боявся: усі старшини здавалися йому підступними, донощиками, людьми, яких треба берегтись. Але все ж якось треба було розпочати діло з Божою допомогою.
І сьогодні ті ж думки не дають покою пану полковнику. Ходить по світлиці, згадує кожного старшину, обертає його на всі боки, вивідує і кривиться з досади.
«Правда, можна б звіритись декому, – міркував він, – приміром, взяти Миклашевського, то таки наш, бо насидівся у московській тюрмі, ледве живий вискочив. І тепер ще блимає на москаля, як голодний вовк, шкода, що дуже наполоханий. Ще хто? Кропив’янський полковник Джажалій… січовик і козарлюга, дарма, що старий; цей наш, але не дипломата, і треба держати за поли, щоб був чого не напелешкав. Пан Гнат Галаган… гм… хоч і рідня тому каїну, але ж з іншого тіста: щира душа і завзятий. Скоропадський, Валькевич, Лизогуб… Лизогуб і навіть Кочубей побували теж у московських лапах, якщо лагідненько, то і з ними можна діло робити. Маркевич, Забіла, Безбородько, гм, в додачу хіба притягти і шкота Кейта! Добра душа, хоч і шкот. Правда, допомоги з нього ніякої, але все ж, коли що не буде стояти на перечепі. Подивимось, треба зібрати гостей з будь-якої нагоди. Так буде зручніш: почуємо всякі новини й поміркуємо. А Кейт справді на руку ковінька».
Кейта полковник Апостол знав ще з Петербургу, коли той шкот приїхав з Іспанії, де служив був якийсь час у королівському регіменті. Був спритний вояка, непогамований мандрівник у незнані світи: з гарячої андалузької полонини вимандрував на північ, до Білого моря, і вже за царювання Анни влаштувався в московській армії під регіментом генерала-ірландця Лассі. Там його і здибав Апостол.
Кейт ворогував з Англією й допомагав Стюартам. Одному з тих Стюартів допомагав збройно стати англійським королем. З тої причини й тікав з рідного краю. Любив свою Шкотію й тому сердечно опікувався скривдженими. Він зачудовано слухав пана Апостола, як той повідав йому про свій пишний край, що попав у тяжке ярмо підступної Московії. Кейт схотів побачити той край, подивитись на фантастичних січовиків, про яких дещо оповідав йому й генерал Лассі. Прощаючись з Апостолом, сказав: «Хочу бачити твій дивний край і, коли треба буде, найду тебе й дома».
Апостол скоро виїхав до Лубень, а вслід за ним через якийсь час примчав до Глухова Кейт. Сталося так вже в перші дні царювання Єлисавети: Кейт був уже генералом і скоро дістав посаду голови Колегії з правами виконавця гетьманських справ у Гетьманщині. Апостолу судилося зустрітись з Кейтом вдруге; зустріч була щира, братерська. Від Апостола він довідався про все те, що його найбільш цікавило, ще більш про московське хазяйнування в Гетьманщині. В управі колегії Кейт добре впливав і на москвинів і на старшин. Обачно оглядаючись на Москву, він терпеливо злагоджував незгоди в управі: втихомирював найпаче князя Барятинського та генерала Бібікова точними приписами Петербургу не чинити кривди козацькому народу.
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 145 – 148.