5. Шалена фортуна Розумів
Микола Лазорський
В той час як гості спочивали за кофеєм у пана Апостола, молодь висипала на веранду і в сад. Сад був великий, дбайливо почищений, з альтанками, квітниками, глибокими ставками і навіть водограями; він скочувався аж до Сули, де вже росли дубки, клени, явори та густа ліщина – царство солов’їв, диких качок та хижих кібців. Сюди, до широких просторів тихої річки, до сонячних галявин і химерно кручених дубових гілок та орішини втекло чи не найбільше панянок та тих паничів, що знудьгувалися за веселим товариством, сидячи на вакаціях по глухих закутках рідних сіл й хуторів.
Сюди втекла молодь, щоб бути далі від помосковлених паничів, від тих, що жили в Петербурзі, Москві, Петергофі й пишались золотими гудзиками, еполетами та говорили покрученою мовою. В гаях опинились студенти Чернігівського та Харківського колегіумів, молоді старшини, що служили по городових полках: хорунжі, бунчукові, значкові, молодики, що працювали у колегії та магістраті, що вчились керувати судовими справами від старих знавців права панів возних. Уся ця молодь досконало знала латину, римське право, говорила добірною рідною мовою дома і в установі, колегіумі. Здебільшого ходили в одежі партикулярній, хіба що військовики носили сині або кармазинові жупани та при боці шаблю.
І панночки так само носили той одяг, який личило носити сотниковим чи полковницьким донькам: легенькі шовком мережані білі свити, вельветові керсетки, вишивані сорочки. Кожна з них вміла читати, писати й знала добре святе Письмо. В Гетьманщині часів другої «Малоросійської Колегії» було доволі шкіл, пансіонів та уставних шкіл по монастирях. Не бракувало й дидаскалів, які часто-густо бували в науці в Німеччині, Волощині, Уграх.
Полкові старшини часто робили учти-бенкети. На такі розваги охоче збиралась і молодь, але завжди розважалась без примусу й окремо від літніх гостей. То була приємна часина знайомств, несподіваних зустрічей, веселих розмов, чудових прогулянок, легкого флірту або ж і пристрасних залицянь з щасливим продовженням десь вже дома і не менш щасливим його кінцем – шлюбом й весільною учтою. Так велось споконвіку.
Але не так давно в побутовому житті полкової старшини стався негаразд, ніби затьмарилось видноколо, не стало рівноваги, і то найбільш серед молоді. Помітили відразу те батьки, а скоро за ними побачила й молодь і навіть зрозуміла причини тієї хиби. Звичайно, мова мовиться за молодь старшинську, яка почала їздити по науку до Московії.
Сталося те, ще з часів «Полтавської побивани», коли ще Меншиков, отой Меншиков, що сплюндрував Батурин, почав закликати наших старшин до Петербургу на рангову службу. Правда, тоді таких охочих було мало, але так тривало недовго. По Гетьманщині пішла поголоска, що найвища старшина генеральна таки піддалась на московську спокусу. Тоді за нею услід пішла й полкова старшина і навіть сотенна. Старшинські діти стали вчитись по московських пансіонах, колегіумах та військових високих школах.
Найбільш посунуло паничів до корпусу кадетів, заснованого в Петербурзі ще року 1731 за часів цариці Анни. Старшинських паничів радо записували до того корпусу: гомін про завзятість і сміливість «черкасішек» з Гетьманщини докотився й до «Північної Пальміри». До корпусу і в армію брали навіть охочих простих козачих дітей і завжди їм першим давали місце, як більш тямущим. Так само їхало туди багато наших молодиків на «гражданську службу», найпаче в часи, коли в столиці твердо вкорінилась «табель о рангах».
Посунули до Петербургу навально дидаскали, співаки, музики, архітекти, малярі, духівники. Про них у Гетьманщині гомоніли багато: тільки й мови було, що всі оті «перелітні птахи» живуть у москалів добре: хапають чини, наживають гроші, купують кам’яниці, безжурно бенкетують, живуть у розкошах. Згадували і на ймення тих, що кинули назавжди свій край, гомоніли про таких, кого добре знали по всій Гетьманщині, приміром, про єпископа Амвросія Юшкевича, вчителя префекта Головацького, філософа Гамалію [11], співаків Любистка та Коченевського, друкаря Головню, музику Дилецького [12], пізніше говорили про Бортнянського [13], художника Носа-Левицького, архітекта Боярського [І. Григоровича-Барського? – М. Ж.].
Але нікого не згадували так, як співака Олексу Розума, простого козака: його щаслива доля здивувала, запаморочила всіх; про Розумів говорили по всіх полках, знали докладно усе його життя дома і в столиці, заздрили усій його рідні, найпаче ж дивував усіх поспіль малий Кирик, брат Олекси Розума. Царська опіка доводила до розпачу декого з старшин, та опіка стала з якогось часу ніби віссю, довкола якої вертілись безнастанні розмови і то не тільки по старшинських світлицях, а й по глухих закутках, по всіх хуторських хатах.
Чини, багатства й вельможність, титули, графські герби і палаци – все те не було ніякою казкою, все те було найправдивішою правдою, як ота клуня, що її бачить пан возний щодня з вікна своєї хати. Зацні пани перестали вагатись, і старшинські діти заповнили дортуари московських учбових закладів. Старші фаховики нишком кидали старі гнізда шукати кращої долі все в тій же Московії.
Спливали роки.
В Гетьманщині вже перестали дивуватись: правда, нових Розумів з запаморочливим щастям не видно було, але часто-густо можна було здибати в кожному місті молодих гусаринів, кадетів, урядовців на вакаціях з столиці в тихій Гетьманщині. В барвистій одежі, бундючні, як павичі, вони спочивали дома і з презирством оглядали свій народ, своє місто. Несподівано між ними й земляками лягла чорна тінь відрази, лишилась зимна пристойність, змушена чемність. І тільки.
Старі, щоправда, ще родичались, силкувались не наразити одне одного на неприємність, не вщипнути мимохіть, але шкода було й заходів: покруч завжди вихваляв усе московське, глорифікував і тих москвинів, які в Гетьманщині знані були як люті кати козацького народу. Тим «фірчикам» все не було миле дома, на самий дім свій вони дивились вовком і зітхали та тужили по Петербургу, чи скоро, мовляв, вимандруємо до чарівного міста, до театру, шумних балів, панночок у шнурівках. Їх дратували танки під делікатний бренькіт бандури, вони хмарно слухали думу про Морозенка й полотніли, коли хтось з молодих хорунжих питав, нащо столичні панночки так туго шнуруються в смішні роби, коли можна носити зручну й пристойну одежу, приміром, таку, як у старшинських панночок.
Ті «фірчики» не вміли бавитись і не розуміли жвавих рухів у розвагах, так само, як і паничі з Глухова чи Полтави дивились недбало на модний крикет і казали, що то млява й нудна забава. Навіть ходили ті «фірчики» манірно, мов на ходулях, говорили плутаною мовою, вітієвато, раз-по-раз кланялись без потреби, були ненатуральні. На тих приїжджих гостей дивились зачудовано, нишком сміялись, знизували плечима й кінець-кінцем відступались від них. Так було й зараз.
Мов зграя ластівок летіли панночки вниз до річки. З сміхом, гоміном, дотепами, радісні й веселі розсипались вони барвистими цяточками на зеленій луговині. Перегукуючись, рвали квіти: сині зірочки, волошки, петрові батоги, материнку, чебрець, плели вінки й кидали на воду.
– Оксано! твій зачепився за очеретину, – кричала рум’яна сотникова Олена Леверенкова, пильно стежачи за своїм вінком. – Ото, загадала на цибатого драгуна, мабуть, не пливе щось.
– На якого драгуна?
– Михайла з Кованьківки… вгадала? Ха-ха-ха!
– І не вгадала, хіба мало своїх: йому до пари панна в шнурівках, бачила?
– Бачила, у неї й щоки посипано борошном й коси навіть, тьфу!
– Бачила і я. То полковникова Абазина, її драгун щось пильно дивився на мене, так вона зімліла, водою бризкали, ха-ха-ха! Я мерщій втекла сюди.
– Чули новину! – гукала білява Марійка Чоботар з довгими косами й великою китицею бузку в руках.
– Яку, яку?
– Скоро приїде до нас московський царенко Кирило Розум.
– А що забув тут?
– Мабуть, знов воли пасти.
– Ні, буде сватати Ликерю Плугатир.
Усі почали сміятися: ту Ликерю – не вповні розуму бабу – знала вся округа.
– Неправда, – озвалась Орися Жученкова. – Приїде старший Розум, казали тато. Він привезе до Києва царицю.
–… і маленьке царенятко-годовичка, ха-ха-ха!
– Ха-ха-ха!
Молодий канцелярист Судієнко десь добув човна і пристав до берега.
– Прошу до човна, до човна! – бив він веслом по воді. – Тільки не всі, бо затопимо човна, я вибиратиму.
– Не смій, паничу, вибирати, – відрубала Оксана! – Ми всі однакові-пишні, як квіти. Без вибору!
– Сама себе хвалить гречана каша!
– Нас хвалить увесь світ за вроду, за розум!
За мить човен вже гойдався посеред річки; хвилею котилася пісня. Човен завернув за закрут і скоро сховався в очеретах. А пісня все лунала на тихій воді, і верби, схиляючи тоненькі гілочки, ніби дослухались до веселого сміху в кучерявих лозах.
В затишку, серед молодих дубків, гурток панночок і паничів бавився в «горюдуба». Десь дзвеніла бандура, і видно було як в мережеві сонячного проміння золотими силуетами снували пари в безжурному танку.
– Добре танцює панна Леся, – казав значковий Жмайло, витираючи лоба.
– «Горлицю» всі вміємо, – озвалась Катря Коровайна, – а от котільону й не втнемо: то мудрі вихиляси!
– Чи не мудрі! – скривилась панна Катря. – Утну краще Абазиної: в нашому пансіоні навчали, нудний танок!
– Так, – сміялась панна Леся, – з поклонами та присіданнями, наче молода на заручинах, не розумію тих вихилясів, від яких болить спина, немов на жнивах була.
– Танками нема чого величатись, – кинула смуглява Орися Ворожейко. – Величатися можна розумом, добродійством.
– Правда, наші помосковлені панночки теж уміють танцювати.
– Навчились у московок. У тих московок так все: гулі та гулі, а на щось розумніше немає кебеті, – сміявся хтось з гуртка.
– Недавно мені була притика, – розказувала Леся. – По обіді зачепила мене панна Товстая з Стародубу: питає (чи чували таке!), питає, чи їздив коли мій татусь до Англії?
– О! Нащо їй те?
– Мабуть, хотіла похвалитись, що її татко був таки в англійців. «Як же він дістався туди, яким кораблем»? – питаю її, а вона мені й каже: «Нащо корабель, він їхав берлиною з Німеччини до самою Лондону по сухому». «І не потопав з кіньми, там же море!» Ні, – каже, – моря ніякого до англійців: все по сухому».
– Ха-ха-ха!
– Хо-хо-хо!
– Панночок у Московії вчать тільки кланятися та зрізати непристойно коміри на своїх дивовижних робах, – кинула Орися й почала виплітати барвистого вінка.
Біля старих яворів грали в скраглі, а збоку гурток молодих старшин виводив журну пісню про чайку-небогу.
Примітки
11. С. І. Гамалія народився в 1743 році, тобто уже після описуваної події. – М. Ж., 2.02.2024 р.
12. М. П. Дилецький помер в 1690 р., коли Петербурга ще не було. – М. Ж., 2.02.2024 р.
13. Д. С. Бортнянський народився в 1751 році, тобто уже після описуваної події. – М. Ж., 2.02.2024 р.
Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 160 – 166.