4. Чутки про таємний шлюб цариці

Микола Лазорський

– Ото рахуба! Невже ж Олекса Розум направду велика парсуна, – дивувався Апостол після від’їзду Кочубея. – Може пан обозний передає куті меду?

– Не передає, – спокійно відрік пан Скоропадський. – Самі бачили й чули, як пан обозний вже пнеться в побратими до нового графа. О! той пан обозний, – і підскарбій покрутив головою.

– Знає муха, де струп, – засміявся писар.

– Так, – додав підскарбій, – жарти погані, коли хто спізнився довідатись, але пан обозний, видно, давно забіг наперед: він добре знає, що Розум не пастух, а шлюбний чоловік цариці-дівиці.

– Угу, – протяг Скапа і втопив очі в пана підскарбія.

– Т-е-е-к, – погладив підборіддя Галаган.

– Щось на те скидається, – кинув Валькевич.

– Двірцеві плітки.

– Свята правдонька, – помахав рукою підскарбій і притулив пальця до вуса: – Мовчи глуха, менше гріха.

Всі засміялися.

– Не смійтеся, панове, не смійтеся: там одна панночка не вбереглася, плеснула язиком і за мить опинилась на Сибіру без язика, та й не вона одна пішла туди, де козам роги правлять: пішов і брат, пішов і батько… он воно як зачіпати Розумів!

– Хто ж вони? – понуро спитав Скапа.

– Князі Лопухіни, поїхали в гості до нашого Войнаровського.

– Ш-ш-ш, – замахав руками Валькевич і щільніше прихилив двері.

– Бачу, перемішалась тут правда з брехнею! – хмарно говорив пан Галаган, – багато й сміховини: грішний чоловік, бо й сам не можу цього слухати без сміху. Якийсь простий хлоп став на рушники з царицею. Вона, хоч і московка, та все ж цариця! Посліпли вони там чи що? Плещуть, мов справді перекупки з Глухова.

– Тривайте! ніхто не плеще: всі ви дивуєте, бо справді діло дивовижне, – казав підскарбій, стукаючи легенько долонею по столу. – Я вам доведу, що все те сута правда. Нас кілька чоловіка колегіянтів були в того Розума на входинах в його новому палаці на «Мойці», так зветься вулиця, де він живе, а живе він у царських розкошах. Так от, під чаркою ми спитали: чи правда те? Коли ж не повірили, то він ткнув мені й пану обозному метрику. Там і написано все; звичайно, і він був під чаркою, інакше він би не ткнув метрики, тоді тільки ми зрозуміли, що то значить сліпа фортуна. Та все ж і я, і пан обозний ще вагались, думали: метрику можна й підробити, і поїхали вдвох до того села Покровського, де взяла шлюб та пара. Правда, глянути у церковну книгу метричних записів не легке діло, бо ж і церква та царська, але за гроші все можна: прочитали й поїхали додому.

В світлиці запанувала тиша.

– І те сказати, – вів далі підскарбій, – у цієї цариці Лисавети багато є охочих царевичів стати на рушник з нею: заможненька, молода, але всім вона підносить гарбуза, каже: «Стара я вже, і не личить мені думати про шлюб». Адже вона не скаже, що давно пошлюбила лемешівського козака, та й побожність не дозволяє брати шлюб при живому чоловіку, до всього вона ще й любить свого графа.

– Правда, граф, але поганенький граф.

– Коли не забуде свого краю, як те робить дехто з нашої старшини, то стане він нам, панове, у великій пригоді, – мовив у задумі пан кошовий.

Він був чимсь збентежений.

– Будемо в столиці, панове, насамперед завітаємо до цього нового земляка, – казав він, зазираючи в сад, де розважалась молодь. – Коли буде зустріч добра – будемо просити їхати до Києва, за його ласкавою допомогою й самі попросимо царицю завітати до нас, відвідати нашу святиню. Чи так я кажу?

Його слухали мовчки.

– Коли цариця зласкавиться і скаже ждати її у славному Києві, тоді ми низенько вклонимось, припадемо до її стіп і подамо вже петицію про вибори гетьмана, якого все ще немає у нас, а порядкує колегія під наглядом московських резидентів. Чи так я кажу?

– Так, саме так, як усі ми думаємо, – загомоніли гості.

– Тільки наперед треба порадитися з нашим графом.

– То як водиться, – казав пан господар. – Відбудемо й аудієнцію під його опікою: все зробимо по закону, проведемо всю двірцеву етикету, колись же і я там був, пам’ятаю ту науку.

Він підійшов до столу й випив нахильці чарку запіканки.

– Мене цікавить Кирик, – пробубнив пан Скапа.

– А що з ним? Мабуть, біля матусі в Адамівці.

– Е ні! – всміхнувся пан підскарбій. В Адамівці він, мабуть, не скоро буде. В столиці живе Кирик, пильнують там, як царенка: поставили за навчителя Василя Ададурова, а в наставники ад’юнкта академії графа Теплова [10], царська опіка.

– Ніби збираються везти за кордон.

– Не чули, пане осавуле, куди саме їдуть і пощо? Так мандруватимуть, чи по науку? – питав писар, мружачи очі.

– І так ніби й по науку. Ніби до якоїсь німецької вищої школи, добре не знаю, планують їхати до Франції, ще кудись.

– То вже буде весь амбасадор, коли планують до Парижу, – бубнив пан писар.

– З Кирика хотять щось зробити, – говорив Апостол і собі. – Так чи так, а Розуми, панство, добре вгніздилися в царському палаці, моцно сіли, мусимо нагоду скористати.

– Не треба квапитись, – відрік Скапа. – Час покаже, де розвиднілось і якою стежкою йти. Коли вибиратимете депутатів з запросинами, вибирайте вірних людей. Кочубею та Лизогубу не дуже вірте: вони наполовину вже москалі, не люблять старшину. Треба, щоб поїхав з депутатами і пан кошовий: годиться показатися на людях, подякувати за Базавлук, петицію подасте і від усього козацтва, і від січовиків. Далі видно буде, що робити, що скаже цариця. Царедворці не допустять вас до цариці, не знаючи, чого приїхали депутати, це ми всі добре знаємо. Хоч би якою персоною був Розум, та все ж треба вклонитись і сенаторам, і міністрам, приміром, канцлеру Бестужеву, Наришкіну, братам Шуваловим, Ушакову. Саму царицю не пустять до нас, поїде вона зі «світою». Депутати мусять всім поклонитись, щоб виманити царицю до Києва. Не треба лякати петиціями, встигнете зробити усе те дома і в слушну годину; дома роздуємо кадило, і я теж пораю дещо. Зараз наперед просіть усіх вельмож до нашої столиці, пишноту зробіть, запросіть на учту до нашого графа і там келейно, розумієте, келейно: учту хай зробить граф, а там усе піде, як по маслу, вірте мені. Пан господар зуміє підготовити усіх московських вельмож, і цариця буде у нас в гостях.

Всі сміялись, але й бачили, що пан писар справді «не в тім’я битий».

– Пан писар каже діло, – радів чомусь підскарбій.

Але Галаган сперечався, хрипів про шахраїв-резидентів, тяжкі постої і вимагав відвертої розмови з царицею. Був цей старий січовик останнім козаком школи Сіркових джмелів, тим козарлюгою, від усієї постаті якого заносило духом Дикого Поля, навального двобою, нестримного герцю; козак цей не любив манівців, хитрощів. Зараз він вже грюкав шаблею, кричав, що пан писар говорить казнащо, мовить не лицарське слово, потурає шахраям, зволікає справу виборів гетьмана. Його добре знали і не дуже слухали: пан писар тільки знизував плечима, а пан господар намагався заспокоїти старого побратима.

– Пане Гнате! не лементуйте, не витягайте шаблі, – сміявся Апостол, – тут ворогів немає і шаблею нічого не зробите ні з Розумом, ні з царицею. Все робимо по закону, – казав господар, підносячи чарку полковнику, – так буде нам вигідніше. Дай Боже обрати нам швидше такого гетьмана, яким був Орлик. Ах, Орлик, Орлик! Ось коли потрібна нам ця людина.

Примітки

10. Г. М. Теплов не був графом. – М. Ж., 2.02.2024 р.

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 156 – 160.