2. Родинне свято у Апостола

Микола Лазорський

Полковник Апостол припасував учту до родинного свята: його сина, що студіював право у Сорбонні, записано було бунчуковим товаришом по Лубенському полку. Пан Апостол хотів, щоб його Остап деякий час послужив дома, хоч син і казав, що він волів би виїхати на Захід по науку. Їхати до московської столиці він не схотів і постановив кінець-кінцем пожити у Лубнях або послужити при генеральній старшині у Глухові. Старий Апостол і хотів відсвяткувати такий день гойно.

День припасовано було на неділю: на цей день і стали з’їжджатись гості. В його просторому старосвітському будинку на два великі ганки було людяно. Примчав вороними Гнат Галаган, прилуцький полковник, присадкуватий козак з гострим поглядом, що раз-у-раз іскрився в його чорних очах, і глибоким рубцем на всю щоку аж до нижньої губи: «карбівка» з-під Солодківців, казав пан полковник, хижо всміхаючись. Він припадав на ліву ногу й важко гупав правим чоботом, підбитим срібною підковою.

Майже вслід приїхали Іван Мелашевич, кошовий Січі, та пан Скапа – січовий писар. Кошовий, понура, неговірка людина, все смоктав люльку й витягав з рота тільки, щоб плюнути або процідити крізь зуби «те-ек» тому, хто сидів попліч і докучав теревенями. Але на січових радах говорив так, що все лицарство тільки дякувало та кидало вгору шапки, а пан Скапа посміхався у підстриженого вуса. Це він, Мелашевич, зламав умову з кримським ханом і вивів козаків з татарських степів на Нову Січ. Під стрілами Буджацької орди десять тисяч низовиків глибокими ярами та балками вискочили у «мир хрещений». Оселились на Базавлуці, підписавши у Лубнях умову служити Москві «вірно» й слухатися наказів згори.

Петро Скапа, невисокий кругловидий чоловік з підстриженою головою, завжди мружив очі й зичливо посміхався. Коли говорив, глибоко засовував руку в кишеню свитки, а другою легенько гладив голе підборіддя, тоді посміхався вже зовсім солодко, а від очей видно було тільки дві вузенькі щілини. На Полтавщині й Лубенщині його добре знало все козацтво, як «хитрого лиса», радо вітало й охоче дослухалось до порад «не в тім’я битого» пана січового писаря. Адже пан Скала бачив і знав добре світ. Під словом «світ» всі розуміли Петербург і Глухів. Ніхто не вмів так завзято й сміливо боронити Січ-матір й усе поспольство, як цей сивий чоловік у сірій свиті та високих чоботях на рипах. Він приїхав на Лубенщину розвідати дещо від зацних гостей, почути, яким духом заносить із «світу».

Ще раніше приїхали генеральний обозний Семен Кочубей і хорунжий Ханенко, тоді член гетьманського уряду Лизогуб і сивий осавула пан Жураковський, той Жураковський, якого Апостол згадував з сумом, що приліз з Московії – «ні рак, ні жаба».

Завжди чемний, з зимно-офіційною посмішкою пан Кочубей вклонився пані полковниковій. Схиляючи голову, як тому навчився в столиці, обозний тулив руку до серця:

– Навмисне примчав з Києва, щоб попробувати тернівки з рук пані полковникової, – не говорив, а воркотів він. – Адже пані полковникова чи не найперша господиня на всій Лубенщині, а щодо готування наливок, то годі шукати подібної пані по всій Гетьманщині.

– Рада догодити пану обозному, – сміялась рум’яна з пухким підборіддям гостинна полковникова. – Прошу до господи.

– На жаль, не можу засиджуватись в такому… е-е-е зичливому товаристві: хочу проскочити до Полтави по видному, оглянути свій новий палац, – казав, проходячи боком у двері. На слові «палац» він зробив наголос і бундючно підняв брову й підібгав нижню губу.

Кочубею товаришив пан Лизогуб з молодою дружиною. Довгий час пан бунчуковий жив удівцем і нарешті взяв шлюб удруге. Сивий, як голуб, він упадав біля жінки, млявої з примхами московки. Їй набридло жити на селі, і пан бунчуковий, щоб якось догодити дружині, кинув великий маєток та приїхав на учту до пана полковника. Казав, що хоче глянути на нового старшину та довідатись, як молодий лицар орудує пістолем.

– Я чув, – кричав він ще на порозі, – що по чужих краях добре стріляють та що часто затівають між собою двобої: вбивають одне одного лепсько, а щоб на війні вцілити ворога – того не чув! Хо-хо-хо!

З Лубень Кочубей та Лизогуби планували наперед їхати на Полтаву, а тоді до славної своїми гаями – кочубеївського маєтку – полювати на сарн.

Пан господар все ждав на пана Андрія Безбородька, генерального писаря. Пан Безбородько мав тісні зв’язки з Петербургом, приятелював з сенатором Наришкіним, добре знав канцлера Бестужева, вів переписку з сенатом в справах Гетьманщини й учив там сина Олександра в колегіумі пажів. Від нього можна було багато чого дізнатися, хоч часом потрібне слово треба було «тягти обценьками», як казав пан Скапа. Але скоро довідався від пана підскарбія Скоропадського, що пана писаря ще не чути з Петербургу й невідомо, коли приїде до Глухова. Замість батька, приїхав син Олександер, ставний, випещений паж. Він привіз від батька здоровлення й зараз же подався до покоїв, де розважалась веселими розмовами молодь.

До пана полковника все їхали гості. Багато приїхало з дорослими доньками, синами. По глухих містах всякі такі учти були доброю нагодою для приємних зустрічей, розваг, залицянь, які часто кінчались шлюбом.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 149 – 151.