7. Політична розмова Апостола із сином
Микола Лазорський
Пізно вночі, коли вже роз’їхались гості, молодий бунчуковий Остап Апостол сидів у батька в кабінеті й мовчки розглядав Орликову шаблю. Він жив у Лубнях ось скоро три місяці, а ще жодного разу не спромігся поговорити з батьком про своє життя у далекій Франції. Все кудись їздив, щось робив і, коли повертав додому, кидав два-три слова, що був у Полтаві, Миргороді чи у старого полковника Джажалія. Одного разу буркнув, що був у Січі й бачив полковника Неживого та його побратима Перекотиполе.
Старий Апостол поглядав на мовчазного сина, крутив вуса й собі мовчав. Він не пізнавав Остапа, того Остапа, що колись дома любив мчати степами на неосідланому півдикому огирі, Остапа, що любив жарти, співи й танки. Сидів тепер за столом відлюдок – козак з темним вусом, міцно стиснутими вустами й гострим поглядом в карих без блиску очах. Коли говорив, наче карбував кожне слово, говорив без зайвини, скупо, стільки, скільки треба було до діла, ясно, зрозуміло й протокольно сухо. І зараз, склавши навхрест руки на грудях, він рубав:
– У Парижі до мене приїздив полковник Хведір Мирович, було то влітку минулого року. Говорив він зо мною від імені графа Григора Орлика – сина гетьмана Пилипа Орлика. Просив передати, тату, вам, як вірному патріотові рідного краю не письмом, а на словах усе те, що мав казати.
А сказав він ось, що гетьман Пилип Орлик помер в Ясах 24 травня року Божого 1742. Архів і всі папери пертрактацій з чужими державами в руках його сина графа й генерала французької армії Григора Орлика. Небіжчик батько благословив сина на святе діло визволення Гетьманщини з московських пазурів. Граф негайно розпочав роботу наново.
Нині він хоче залучити до протимосковської акції, з одного боку, Францію й Туреччину, з другого – реформовану Січ, Швецію й до деякої міри Річ Посполиту. Збіг політичних дій саме на руку задумам графа: майже вся Європа стривожена інвазійними акціями Московії в Туреччині, Балтиці й Польщі, а значить і в усій Україні, правобічній і лівобічній. Лівобічну Україну Московія вважає зараз вже своєю провінцією й спішить перефасувати на свій копил.
Гаятись не можна, і граф вступив уже в контакт з старим кардиналом Флері – головним радником короля Людовіка XV. За допомогою кардинала та французьких амбасадорів Вержена й Дезайера граф встиг зацікавити короля планом протимосковської коаліції. Воднораз він подав королю докладну меморію політичних подій на Україні, починаючи від часів Полтавської катастрофи 1709 року й аж до наших днів, понурих днів жорстокої інвазійної політики Московії в Гетьманщині. Король покищо гарантує своєму хороброму генералу моральну підтримку й твердий апель до Петербургу о справедливість.
Граф вважає це добрим почином. Ми не сміємо нехтувати його, а наполягати на своєму: висвітлювати московську інвазійну політику в сусідніх державах – Туреччині, Польщі та Балтиці як колосальну загрозу всім західним європейським державам, що насправді так і є і чого по-справжньому не добачають усі ті держави. Отже й граф хоче, щоб усі держави не довірялись Московії, а держали свої війська напоготові. Це улекшить акцію дії, воєнної дії.
Граф працює наполегливо. Його спільники: пан Вержен – амбасадор в Туреччині й граф Брой – амбасадор у Польщі встигли наладнати контакт з Січчю через своїх емісарів: ті емісари стежать за подіями не тільки в Січі та Гетьманщині, а і в самій Московії. Це дає змогу завчасу подати меморію про нові заходи ворога всієї Європи.
Далі. За цей прецінь короткий час сталися деякі зміни: так, старий кардинал Флері, який дуже цікавився Січчю і склав був навіть плана дещо перефасувати на краще, заслаб і скоро по тому помер. Козацький народ втратив щирого друга, а зажурений граф розумного дорадника й спільника. Проте не так давно графа покликано до Вищої Ради членом-радником, а скоро по тому король призначив його й презесом тієї Ради. До складу її вступили такі достойники, як князь Конті, граф Амельот, міністр Торсьєр – усі прихильники задумів Орлика в справах України.
Граф Орлик зужив добрі свої позиції при дворі тим, що провів кілька нарад з королем і вищими радниками в справі меморії. Точних вислідів тих нарад полковник Мирович ще не знає. Про них він знатиме пізніш від самого графа. Сказав тільки, що амбасадори обережно намацують грунт при дворах держав, вороже наставлених до Московії. Вони неофіційно пертрактують з Туреччиною, Швецією, Польщею й дуже цікавляться Січчю, кошовим і полковим товариством.
Зокрема граф Орлик хоче знати усю городову старшину, настрої козацтва, склад «Малоросійської колегії» і хто такі московські резиденти: які їхні полки тут стоять, скільки й де. Полковник Мирович просив передати вам, тату, як своєму побратиму й однодумцю низький уклін й просьбу графа Орлика.
– Яку просьбу? – спитав старий Апостол.
– Просьбу допомогти дещо нашим друзям за морем: послати довірену людину до Бахчисараю. Там та людина зустрінеться з Орликовим емісаром і передасть усі ті відомості, які б ви вважали доцільними до передачі. Друге: зачекати новорічних виборів у Січі й не довіряти теперішньому кошовому Мелашевичу, який ворогує з Орликовими емісарами. Є надії, що виберуть Неживого або Калниша. Обидва не хибні козаки. Третє: чи думає генеральна старшина спекатися колегії і настановити гетьмана? Четверте: слід реформувати січову артилерію на європейський копил, як те зробив французький артилерист князь Бонвіль з турецькою артилерією. Між іншим, таке планував і покійний кардинал Флері. Зреформована князем Бонвілем турецька артилерія, як відомо, дуже шкодила й нині шкодить москвинам. Що думає про це січова старшина? Граф охоче допоможе грішми й знавцями. П’яте: настрій городовиків і старшин в Гетьманщині. Це все я беру на себе, дещо знаю достеменно. Правда, є невелика прогалина, несподівана сильвета – новоявлений вельможа з Гетьманщини, козак Розум і його молодий брат Кирило. Ми ще тільки приглядаємося до тієї сильвети.
Старий Апостол здивовано поглядав на сина.
– В який спосіб думаєш передати зібраний матеріал? – питав він занепокоєно. – Ким передаси?
– Доручати нікому не буду, сам передам і теж на словах: у мене пам’ять неабияка, – спокійно відрік Остап. – Поїду до Франції, коли наспіє час, до самого королівського радника дістанусь.
– А служба в Петербурзі? – мимохіть вирвалось у полковника.
– Я бунчуковий козацького війська: в Московії є кому служити й без мене.
– Виходить, тебе не тішать московські чини, високі посади?
– Виходить так, тату, так зручніш, – і нараз обернув розмову на старе: – Так як же, тату, що казати раднику? – питав він батька, який сидів на канапі в глибокій задумі.
– Якому раднику? – не зрозумів він.
– Графу Григору Орлику, – трохи скривився син. – Він виглядає відповіді: чи зробите те, про що він просить?
– Дещо можна буде зробити, а дещо важенько або просто таки важко і не можна, – замислено відрік батько: його приголомшила заінтересованість сина політичними акціями орликівців.
– Що саме можна зробити і чого не можна? – рубав син.
– Можна говорити зараз про реформи січової артилерії. Кошовому я теж не вірю, але писар Скала чесна людина: з ним можна говорити, і я розвідаю сам, хоч і не вірю в ті реформи, січовики ті ж яничари: люблять тільки мушкет і ятаган, присилувати – даремна справа.
– Що ще можна?
– Можна говорити про елекцію гетьмана, коли приїде цариця до Києва, тоді виясниться.
– А як не приїде?
– Тоді виясниться в Петербурзі.
– Там вічні тумани й ніколи немає ясного дня, – буркнув гнівно син.
– Можна розвідати про старшину і московських резидентів, – лагідно говорив батько, скоса поглядаючи на бесідника: син лякав його не на жарт.
– Не треба, я сам залагоджу ту справу. Скажіть, чого не можна зробити, – кривився син.
– Не можна послати емісара до Бахчисараю: люди є, правда, але я нікому не вірю.
Остап замислився. Батько дивився на нього й думав: «Хотів зробити з нього московського драгуна за порадою князя Барятинського, і от маєш! Вийшов не драгун, а конфідент Орлика, наполегливий і завзятий конфідент та й не без того що інсургент! Цей не буде фрондувати, ні, цей, бачу, кинув жарти давно; очевидно назад не вернеш: довго жив, видно, серед орликівців і добре обізнаний в справах тих. Вірить й звірявся мені, як батькові, тільки».
– І мені не вірите, тату? – почув він мов крізь сон.
– Вірю тобі, сину. Чому б на вірив, хай пан Бог милує! – лагідно озвався батько.
– Тоді пошліть мене до Бахчисараю.
– Що ти, сину! Не можна: і небезпечно й непотрібно.
– І безпечно й дуже потрібно, – всміхався Остап. – Я бунчуковий Лубенського полку, ваш персональний адьютант, і ви маєте право давати мені різні припоруки. Куди я їду – ніхто не знатиме, нікому не має діла до того. Поїду я до Бахчисараю, там є наші, вони допоможуть дістатись кораблем до Царгороду: маю бачити генерала Джаржановського там, Орликового родича й емісара. Він мені дещо скаже, а я вже в обмін маю передати йому мої думки і матеріали. Матеріали допоможете добути ви, тату, – тихо додав син й потиснув батькову руку. Старий полковник мовчки дав згоду. Відкриваючи шухляду з діловими паперами, він обачно спитав: – Часто бачився ти з тим… полковником Марковичем? Колись я його добре знав.
– Бачив багато наших козаків і навіть графа Пилипа Штейнфліта бачив.
– Хто то?
– Один з Орликів: онук покійного гетьмана. Наших там багато. І коли треба буде – орли й орлята злетяться на кривавий бій.
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 168 – 174.