3. Старшина хоче запросити царицю до Києва

Микола Лазорський

По обіді гості-чоловіки перейшли до меншої світлиці «попустити паса», випити кави. Кава була новиною, заведеною покійним Апостолом в останні часи гетьманування. Новина вподобалась старшинам, і каву пили майже всі. У лубенського полковника таких «примх» було через край. У нього ж гості розважалися шахами, більярдом, грою на клавесині, на зеленому майданчику кеглями або крикетом. В кутку за круглим столом сидів кошовий писар і пильно приглядався до шахів; проти нього примостився на канапі полковник Галаган. Огрядний пан Гнат дихав з присвистом, червонів і все бубнив: «Чортова штука, оці шахи, хто їх і вигадав! Це тобі не шабля і не татарин: там не роздумуй, а рубай по макітрі». Скапа тихенько сміявся і хитав головою:

– Т-е-ек. Тут, пане полковнику, справді треба рахубу цю повернути вміючи, треба голови.

– Та у вас же вона, пане писарю, здається на місці.

– Не в тім’я битий… не в тім’я… трохи розумію, що і як.

Пан господар запрошував до кави. Гостинно пригощаючи Семена Кочубея, він байдуже спитав:

– Як там наші лемешівці у столиці… гостюють ще?

Тепер уже вся старшина знала, хто такі «лемешівці» та про кого саме мова мовиться. Кочубей ніби не дочув: він саме розглядав криву шаблю, витяг з піхви й уголос прочитав карбований напис: «Пилип Орлик. 1715».

– Ого! Чому ця шабля опинилась у вас, пане полковнику, – лукаво посміхався він.

– Покійного батька то: Орлик і батько побратими були. Самі здорові знаєте, за звичаєм обмінялися шаблями.

– Добряча шабля, мабуть, добув десь у Бендерах від турків, рік не старий… гм… Питаєте, як у столиці лемешівці? Бачив усіх, живі-здорові і, здається, уласкавлені імператрицею як слід, усі – від малого до великого.

– Кха… – кахикнув Жураковський, – як же голублять: чи бичем, чи калачем?

Кочубей з-під лоба глянув на старого осавула: «Горбатого могила виправить», – подумав він гнівно, – «канчуків скоштував, а не кається, може хоче, щоб урізали язика, то там з цим не забаряться».

– Голублять добре, – відрік він хмарно, – дай Боже кожному так. Пан Дараган ік приміру, вже полковником, а його жона вже фрейліною, лишила при собі імператриця.

– Он воно що: калач справді солодкий, коли пече його сама цариця, – крізь зуби процідив осавула.

– Аби не став поперек горла, – озвався хтось з кутка.

Усі засміялися. Кочубей обережно повісив шаблю.

– До полковництва в додаток пан Дараган дістав наспільно з старою Розумихою маєток в Козельцях та окремо маєток у селі на Полтавщині, – недбало кинув пан обозний.

– Я чув тільки про палац у Козельцях, – казав Апостол, смакуючи каву.

– Ні-ні… є палац і для зятя: всі розкошують, чини йдуть в парі з багатством. Здається й вельможна мати не сьогодні-завтра графиня.

– Ви жартуєте, пане обозний, – здивувався Апостол і навіть поставив на стіл порцелянове горнятко.

Але пан обозний тільки знизав плечима:

– Кажу правду, самі скоро довідаєтесь.

– Вже є рескрипта на виїзд до столиці панства Закревських і Стришенків; з ними, здається, їде й Олена, Стришенкова сестра, – кинув так ні до чого пан Галаган, не спускаючи очей з шахів.

– Так, – ствердив і Кочубей, – рескрипта така є вже в колегії. Виїзд буде, мабуть, пишний, як і личить сіятельним родичам.

Апостол мовчав і гладив вуса.

– Казка якась, – нарешті буркнув він, – кепська казка.

Пан Скапа підвів голову, глянув на кошового, що похмуро дивився у вікно, тоді на Апостола.

– Хотів би я знати, за які послуги такі щедрі дарунки, га? – спитав він і схилився до шахів.

Пан обозний невиразно процідив крізь зуби: – Жінка, панство, примхлива жінка багато важить, а найпаче там, до її верх: ніхто не сміє перечити імператриці… гм…

І нараз замовк.

– Т-е-ек, – протяг Скапа, – пане полковнику! здається я вас зсадив з коня.

Галаган смикнув себе за вуса і з лютим присвистом зашипів:

– Тривай, козаче, не квапся… зараз виберусь у чисте поле… там вже наша воля, січова… потанцюєш!

– Не виберетесь, пане полковнику.

– Потанцюєш…

– Не виберетесь…

І нараз, випроставшись, спитав обозного:

– Виходить, цариця все ж добра душа, коли так вітає наших земляків. Може, вона й побожна?

– О, так! Дуже побожна: завжди на прощі, а на великий піст до монастиря їде.

Пан Скапа добре спрямував розмову, і Апостол вдоволено покрутив вуса.

– Може вона і в Єрусалимі була? – питав писар.

– Того не знаю, не чув.

Кочубей витяг золотого годинника і глянув на циферблату: стрілка показувала шість. Обозний збирався їхати.

– Не чув і я, – озвався бунчуковий Журман. – Знаю тільки, що цариця ходить пішки до близьких монастирів і часто буває в Олександро-Невській лаврі.

– А в Києві отже й не була, – кинув байдуже писар, – Наша київська лавра – це Єрусалим всієї Гетьманщини та й сусідніх народів.

Кочубей сховав годинника й зачудовано глянув на Скапу.

– Свята правда, – сказав він замислено. – Київ – наш Єрусалим. Гм, імператриця частенько згадує цю лавру.

– Їй, мабуть, кортить побувати у нашому святому граді, – мовив і собі Апостол.

– Мабуть, що так, але тут рахуба: далекий шлях, а государиня боїться вибиратись далеко, хоч і бажає глянути на Гетьманщину.

– Аби соізволила, – кинув Апостол, а ми постарались би. Наша колегія принесла б її на руках аж до самої лаври, аби соізволила.

– Справді було б непогано, – зрадів чомусь Кочубей, – може спробуємо, панство, га? Добра думка.

– Чому б не спробувати, спробувати можна: діло Боже! І цариці велика втіха і нам неізреченна радість. Укупі помолимось.

– Чи не стане на перешкоді хтось з москвинів-колегіянтів, – озвався тихо Скоропадський. – Гм, приміром, князь Барятинський або генерал Бібіков: знаю добре, що вони не хотять такої приязні, у всіх наших справах вони хотять бути перші, хотять все робити без нас.

– Нас помирить голова колегії Кейт: той мастак на таке, – всміхнувся Апостол. – Як голова колегії, він все ж багато важить. Гадаю, супліку-запрошення [9] цариці до Києва подасть генеральна старшина: проти такої щирої просьби ніхто не піде, то була б лише сміховина або й того більш – була б нечемність до парсуни самої цариці.

– А в столиці хай вже постарається наш земляк, їх сіятельство Олексій Григорович.

– Не забудьте і всечесного митрополита: треба взяти від нього благословення на таке побожне діло, приготовити палати для дорогої гості, прикрасити місто, вишикувати військо, – квапився й собі пан обозний.

Йому дуже сподобалася думка прощі цариці до Києва, і він вже планував, як усе те краще зробити.

– Справу з митрополитом я сам залагоджу, – сказав нарешті він, – а супліку-запросини хай вже відвезуть депутати до столиці, кого там обере управа колегії. До речі, я теж поїду, гм… в своїх справах.

Він підвівся і став прощатись.

– Далеченько їхати, а треба ось як, – і пан обозний показав пальцем на горлянку. – Завтра з паном хорунжим мусимо бути вже в Диканьці, – додав він бундючно, – а відтіль і до Козельців: маю відвідати Наталію Демидівну та заодно й передати листа від графа.

– Хіба пані Розумиха вже в Козельцях? – здивувався писар.

– Так… приїхала зараня, щоб допомогти своїм рідним рушити до столиці. Знаєте самі: мати все хоче зробити якнайкраще.

Вже біля дверей, прощаючись з Апостолом, пан обозний додав:

– А за візиту імператриці я подбаю, гм, я і граф Олексій Григорович. Боже діло годиться піддержати, гм, ми подбаємо.

Через п’ять хвилин він котив широким шляхом на Полтаву. З ним їхав Лизогуб з своєю дружиною.

Примітки

9. Супліка – це скарга, судовий позов, а не запрошення. – М. Ж., 2.02.2024 р.

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 151 – 156.