1. Москалі утискають січовиків

Микола Лазорський

На правобічній Україні справді було неспокійно. Козацькому народу, що жив там під Польщею, дошкуляла не тільки панщина, дошкуляла йому ще й унія – чергова політична витівка панів-магнатів та вітців-єзуїтів. Маючи за плечима кварцяне військо і спираючись на постанови сенату та постанови конфедерації духівництва, католицький єпископат почав силою навертати на католицтво увесь православний народ правобічної України. Навертання те набуло згодом брутальних форм: настали дні, коли православні церкви місцева влада почала здавати в оренду кожному, хто спромігся б сплатити готівкою річну оренду; настали дні, коли влада за опір стала кидати до в’язниці православних панотців, взивати їх єретиками («схизмати»), катувати, вбивати. Ніякі апелі до вищої влади не допомагали.

Почалися заколоти. Щодалі заколоти зростали, набули вони широкого розгону тоді, коли фастівський полковник Палій, Самусь та полковник Абаза зрушили там козацьке військо за православну віру проти католицького костьолу. Під Лодижином польські легіонери гетьмана Сенявського розбили козацькі загони, полковника Абазу посадили верхи на залізний кілок, багато козаків побили, а ще більш скатували: по всій Гетьманщині розлізлись каліки без рук, без ніг, з випеченими очима, відрізаними вухами, носами, усі тавровані.

На якийсь час в Україні стало тихо. Але не надовго: після Лодижинської розправи польські магнати завели у себе тяжку панщину, скаржитись не було куди: хлоп, бидло стояв поза законом, віра православна попала ще в гіршу неволю.

Спалахнуло нове повстання. Правобічним селянам пішли допомагати січовики. Вони потайки переходили Дніпро і разом з селянами чинили суд над панами-дідичами та орендарями церков – жидами. На козаків знов пішли польські кварцяники. Але січовики літали на конях невеличкими загонами і порубати їх було не легко. В загравах пожеж гинули люди, гинуло їхнє добро: товар, хліб, хати. Січ бачила, що козацькому народу на тому боці треба дати добру поміч, кинути туди бодай половину коша, але на перечепі стояла Москва: вона за всяку ціну хотіла ослабити Польщу тими безнастанними заколотами. До всього січовики за лубенськими приписами мусили «вірно служити» все тій же Москві.

Січових полковників усе те дратувало, вони нарікали на кошового, кляли Москву і щодня радились. Іритувались і козаки, були такі, що на власну руку тікали до того берега боронити «від ляха дідівську віру».

– Москва любить загрібати жар чужими руками, – казав Неридаймоямати одного погожого ранку.

– Пригадуєте, панове, як здобували ми для москаля Бахчисарай, – гримів старий Козолуп.

– Чому ні, добре знаємо.

– А як нам подякували москалі? – питав козак.

– Знаємо й те: подякували новим походом на персіянів, щоб їм добра не було.

– То-то й ба! Голубить нас москаль байбарою – все жене у походи, все чужої земельки кортить затягти якнайбільш.

– Чужими руками.

– А як подякував нам татарський хан за Бахчисарай? – репетував сивий, як голуб, Кочерга. – Вдерся на Полтавщину та Миргородщину, вирізав людей, а білий ясир погнав у невір-землю. Он як подякував.

– А москалю що: так, каже, й треба отим козакам, усіх їх слід вигубити, – он що казав москаль.

– Він і тепереньки так думає, – вже лементував Неридаймоямати. – Хай, мовляв, ляхи б’ють там козацький народ, витереблюють до ноги, а ми держатимемо його у жмені тут, загнуздаємо та знов поженемо у далекі походи, упень посічемо всіх отих чубатих дурнів.

– За дуже велику ціну купив кошовий той Базавлук, – зітхав полковник Перекотиполе.

– Так, – сміявся Неживий. – Можна б було прийти додому й без лубенських приписів: москалям ми он як у пригоді, – і він показав на горлянку, – прогавили старшини!

– Зв’язали нас тепер тими Лубнями, і відчепитись нема як.

– Москва тоді м’яко стелила: паланки віддавала, а тепер назад висмикує.

– Обіцяла брати тільки компут, а тепер усю Січ жене в походи. Того мало, бере вже й городовиків у походи та на нові займища. Що думає той новий наш кошовий?

– Наш Лантух у Глухові, скоро привезе повний лантух нових-гостинців: як не походів на турка, так карасі ловити в Білому морі.

– Поживемо-побачимо, а тим часом треба шукати нового Сірка, щоб показав нам шлях на Варшаву, бо теревенями мало зробимо або й нічого.

– А тим часом Стемпковський сидить у Кодні та рубає голови козацькі.

– Дістанемо нового кошового, що не подивиться на лубенські приписи, а таки спалить Кодню з усіми ляхами-катами, а Стемпковського повісить з собакою.

– Правдивий козак орудує більш шаблею, а не язиком, – вже кричав Важкий. – Свого права козак шукав й шукає тільки оружною рукою, бо ворог, панство, шанує тільки дужу руку. Уманський курінь, – гукав він, – зуміє протоптати стежку до Кодні, зуміє й дістати самого Стемпковського, – і, махнувши рукою, вихопив з піхви шаблю.

– Правдивий козак відразу відшукає уманця, відшукає й курінного! – гукнув він усьому товариству й поквапно пішов до свого куреня.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 309 – 312.