5. Явтух агітує за повстання на ляхів

Микола Лазорський

Січовики були вже на майдані. Попереду їхав Явтух Важкий, за ним уся його півсотня. Запорожець глянув на безрукого, якого обливали водою, повів очима по ярмарковому натовпу й нараз спинив коня. Повагом зліз на воза, розгладив вуса й гукнув щосили:

– Панство! Статечне козацтво! Усім вам кланяється низенько січове лицарство!

Січовик скинув шапку й низенько схилив шапку. Натовп густішав: усі тиснулись наперед почути, що буде казати запорожець. Явтух Важкий махнув шапкою.

– Січове товариство питає нелеєстрове козацтво: чи все воно пішло в кріпаки? Чи всі хлопці-молодці поскидали жупани та натягли панщизняну гуню?

В натовпі почулося шемріння. Січовик трохи схилив голову набік, ніби прислухався. В передніх лавах почулися вигуки: «Ми козаки!», «Панщини не робимо», «Гуні не знаємо!»

– Коли козаки, то чому дома байдикуєте? – вже гримів Важкий. – Чому не бороните Христову віру від ляха-напасника? Ніхто не сміє байдикувати, коли ойчизна терпить муки і від ляха і від москаля. Коли мовчатимете – завтра запишуть у послушні, а позавтра поженуть на панщину. У Кодні калічать козацький народ, витереблюють, рубають голови за віру православну, за непослух ляху, за те, що люди тікають від панщини.

У Глухові теж тяжко карають за непослух москалю, за те, що не хотять козаки панам робити панщину. А ви байдикуєте, не чуєте, як стогне й плаче наша мати-земля, квилить-ридає у московських та лядських кайданах змучений наш народ. Сором недбалим! Не байдикуйте, не ждіть, щоб і вас потягли орати на пана або ходити на мшу до костьолу. Будете байдикувати – ворог заборонить ходити до своєї Божої церкви, віддасть церковні ключі орендарю-жиду.

Скрізь у Гетьманщині обсіли нас москалі та жиди. Січ-мати кличе усіх моцних на руки козаків рятувати віру, рятувати край, боронитись від панщини, від ляха, від москаля. У кого в серці полум’яніє любов до матері-землі, той хай мчить на Січ Запорозьку. Записуйтесь до Уманського куреня, питайте полковника пана Неживого. Хто хоче зараз записатись, хай шукає запорожця Явтуха Важкого на Санджарівському шляху, у таборі серденят його. Шлях той знають усі, і старі й молоді…

Хлопці! У Січі краще, ніж на панських ланах: краще прогнати ворога дідівською шаблею, ніж підставляти шию під ярмо. За нас, за наш край стоїть святий Юрій. Допоможе нам наша заступниця й охоронниця Січі Божая Мати.

Січовик перехрестився на церкву й важко сплигнув з воза.

– Що діється в світі! Боженьку мій! – бубнила бабуся, знаменуючи себе хрестом.

– Не дурно бо в небі й мітла летить, – зітхала стара жінка, доганяючи бабусю.

– Де, серденько? – лячно питала баба.

– З того он краю. Як смеркнеться, так вона вже й летить, і зірок ще немає, а вона від краю й до краю кудись летить: уся срібна така та блискуча. Просто тобі на землю летить.

– Спаси й помилуй! Коли ж вона? Я щось і не бачила.

– З позавчора. Свирид гукнув мені знадвору. Вискочила я та так і задубіла: летить, аж шелестить!

– Мати Божа! Кінець світу.

– Не кінець світу, а буде війна з ляхом, пеським сином, – крутив головою сивий дід у смушевій шапці. – То вже таке знаменіє від Бога: братовбивча війна, брат на брата. Бачив і я ту мітлу: всіх вона змете.

На майдані юрбились хлопці. Тихенько гомоніли, розпитували. Серед них був уже Левко Неридаймоямати і ще чоловіків з п’ять підпомічників. Метушився Ремигайло: казав, де збиратись, що брати на Січ, що купувати, якими шляхами їхати, кого виглядати, з ким їхати.

– Не пішки йти, а їхати, – заклопотано казав він. – Добре ще держати запасного коня при собі, бо без коня козак не козак; з-під стріх, панове, витягайте шаблі, добре насталюйте. Питаєте, що брати? Клунок пшона, шматок сала, немає, кажете, сала, беріть крихту солі на саламаху. Саламаха – коханий козацький харч. Їхатимете через нові хутори просто на Струків степ, з вами буде старий козак, то вже ми подбаємо. А зараз відсіль йдіть пішки до пана Важкого на Санджарівський шлях невеликими валками.

Вечоріло.

З Ворскли тягло вогкістю, прохолодою. Десь запалили багаття: спалахнув вогонь, далі ген ще за ним третій, десятий. І нараз увесь берег уквітчався жовто-барвистим намистом яскравих цяточок, променистими язиками-стрілами. Ярмарковий люд варив кашу. Чути було сопілку, десь весело награвала скрипка.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 324 – 326.