3. Старшини заводять панщину

Микола Лазорський

Ранком другого дня невеликий загін січовиків мчав через Татарську долину на безмежний Струків степ. З часів Руїни й доби по шведчині Струків степ дуже змінився; зараз же, в перші роки гетьманування Розумовського, його й поготів не можна було впізнати. Вже не чути страшних орд татарських, не ховаються перелякані люди від лютих буджаків, не плаче мати по дочці, що попала в білий ясир, не навідується козак-нетяга до сел-аулів татарських, не чути й похідних пісень січового товариства. Не рубається на шаблях запорожець з яничаром.

Біліють по долинах хатки, ховаються по вишневих садках димарі. Скрізь, де віки земля лежала облогом, зоране поле, колоситься пшениця, дозріває вусатий овес, біліє, мов та широка намітка, гречка. Погейкує орач, випасає шпанку чабан, косить перелоги косар, скрізь хутори, слободи, села. Заселює козацький народ поволеньки розкішні долини, тулиться до байраків, розводить коні, товар. Копають селяни ставки, садять сади, пробивають шляхи, стелять мости, будують нові хати під гонтом, ставлять Божі церкви.

Січовики їхали, попустивши коні, прислухались, придивлялись. Скрізь гомін, скрізь життя, радісні вигуки, дзенькіт коси, уривок пісні, дівочий сміх, дитячий гамір. І над усім тим безмежна блакить, зелені купи осокорів, золоте проміння на соковитій черешні, на високій бані білої церкви, на жовтому пороху шляху, збитою копитом вороного коня.

– Степ-а-а-ане! – гукала чорнява молодиця біля свіжозораної ріллі. – Снідати йди.

І густий гай чітко і ясно відбивав «-а-а-а-ти!»

– Гиля-гиля! – гнала дівчинка гуси на став. – Бач які ледачі, куди завертаєш, волохатий, захотів проса!

На коноплях дівчата брали плоскінь. Бринів сміх, чути було дотепи, хтось заводив пісню.

– Маріє! чого задивилась? На лелеку, чи що? – сміялась синьоока подруга.

– Побачила Грицька – й рядно кинула, – підхопила інша.

– Де ж він?

– Пішов на луки з косою.

– То не Грицько, то дід Омелько.

– Обізналась, в обох однакові штани, однакові й брилі.

– Ха-ха-ха.

З гурту хтось затяг: «Ой не цвіти буйним цвітом»… – інші підхопили – «зелений катране», і далеко було чути сумовиту мелодію-тугу дівочої долі. В долині старий чабан кинув стругати ложку, почав дослухатись і довго щось бубнив та хитав сивою головою.

Дівчата все співали. За роботою й не помітили, як під’їхав козак.

– Бог на поміч! – гукнув він, скинувши шапку.

– Ох, лишенько! – задзвенів гурт. – Ох, як цей козак злякав.

– Де він взявся?

– Наче з землі виріс.

– Не лякайтесь, дівчаточка, не лякайтесь! Я не їм людей, а гарних дівчат і поготів, – сміявся січовик.

Він ледве держав коня, який басував біля конопель і не хотів стояти спокійно.

– Скажіть, як краще виїхати на…

Він ще не доказав, як на стремено впала Марія.

– Левку! – крикнула вона несамовито, хопивши за ногу Левка Неридаймоямати. – Так ось де ти… на Січі.

– Свят-свят, Пречиста Діво! – бурмотав козак. – Де ти взялася, Маріє? Хіба виїхала з ?

І поквапливо сплигнув з свого запіненого коня.

– Тато переїхали на степи, – казала Марія, сміючись і плачучи воднораз. – Стало важко жити в Гетьманщині: москаль і наші пани заводять панщину, подушним обтяжують. Тато не схотіли жити там і подалися в степи. Тут нам краще. Наша хата он де, край тополі.

– Те-ек, – хитав головою козак. – Тікають люди з Гетьманщини, як від мачухи злої. Веди до тополі.

По дорозі розпитував, як і коли переселились на хутори, чи всі живі-здорові, чи багато мають поля, що чули за рідні села. Марія щебетала і все горнулась до козака.

– За нового гетьмана Розума стали заводити тяжку панщину, – казала вона, поглядаючи на суворого козака. – У нас полковник скасував послушенство, бо ми козаки, а через тиждень прийшов оконом пана Кованьки і сказав, що не вільно кидати пана, і поставив усіх на панщину: робили три дні на пана, давали ралець, поволовщину, подимне. Скоро стало й того мало: оконом загадав робити чотири дні в тижню і жати хліб панський, а тоді вже свій. Тоді тато не стерпіли й рушили в степ. Тут уже немає ні москаля, ні пана, сам Розум нас не дістане.

– А ще хто виїхав?

– Виїхало багато, нашого села, мабуть, чи не половина. Тікали і з сусідніх слобід та хуторів, ганялись за нами все московські загони, та якось мати божа оборонила. Декого зловили, багато відкупилось від москаля салом, крашанками, дукачами.

– Вам тут добре?

– А то ж. Кажу ж, не дістане нас отой гемонський Розум, руки куці. Тато казали, голову зітнуть, коли хто наважиться сюди зазирнути. Ми знаємо усіх гайдуків Розума, не боїмося, бо нас багато, у всіх зброя, і Січ недалеко. Нам добре, але з тобою було б краще, Левку, – шепнула Марія й пригорнулась до козака. Левко зітхнув.

– Бачу, не судилось нам побратись у Гетьманщині, не гаразд стало там, сутужно бідному орачу, – і він знов зітхнув.

– Левку! чи вернешся ж ти коли до мене, до моєї хати? Чи, може, і звікуєш у козаках? – питала зажурена Марія.

– Як приведе Пан-Бог, – хмарно відрік Левко. – Зараз не проміняю шаблі на рало, бо коли всі підемо в гречкосії – задзьобають і горобці. А зараз нас дзьобають не горобці, а хижі шуліки – мусимо боронитися.

– Левку! А в Січі є ще козаки?

– Так, є й багато. Нащо питаєш?

– В Гуджулах та сусідніх селах окономи кажуть, ніби половину січовиків перевели на послушенство, вже й ніби землю панську орють. Решту ніби переведуть на землю з нового року, а січові гармати поскидають у яри.

– Не слухай тих теревень, серце. То панам та москалям кортить нас сплюндрувати. Бояться вони і хлопців, щоб бува не тікали від панщини на Січ. Січ-мати жива й житиме віки, а війська і не злічити. Козацькому роду нема переводу. Ще почують про нас кляті окономи та полковнички.

– Левку! Не клени: то великий гріх!

– Свої гірш чужих, – буркнув він і нараз скочив на коня. – Як їхати на Ромоданів шлях?

– Левку! Ідеш? – і припала до стремена.

– Їду, серце! Коли милосердний Бог сподобить, – терпко сказав козак, – спаруємось. Коли ні – помолись за мене.

Схилився й поцілував у голову.

– Куди на Ромодан?

Дівчина махнула рукою без слів на захід.

– Прощай!

І кінь рвонув з місця у широкий степ навздогін загону. Довго дивилась услід козаку засмучена хуторянка з нових хуторів.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 314 – 317.