2. Неживий думає битись з поляками
Микола Лазорський
Увечері того ж дня курінний Неживий сидів у курені край столу і мовчки гладив вуса. Його непокоїла ворохобня польських магнатів, свавілля Стемпковського, ненависть до хлопа-православного отців-єзуїтів, розбещена пожадливість орендарів і взагалі тяжке життя козацького народу по всій Україні. Він нетерпляче ждав приїзду з Глухова кошового Лантуха, хоч і догадувався, що той не привезе нічого втішного.
– Довго радиться наш кошовий з гетьманом, – буркнув він, запалюючи люльку. – Про що там радяться?
– Про те, щоб зробити козаків гречкосіями, – озвався молодий козак Ремигайло.
Він жував хліб і запивав водою: йому завжди хотілось їсти; він і зараз виглядав у вікно, чи скоро кашовар гукатиме на вечерю.
– До того йдеться, – притакнув Явтух Важкий. – Москаль не на жарт хоче витеребити козаків різним способом: і канальськими роботами, і походами, а це вже взявся обернути всіх на орачів.
– Наш мудрак кошовий те й робить, що їздить до гетьмана, мабуть, вже й обідає з ним, може нацупив перуку і чуба поголив, – догадувався Ремигайло, доїдаючи шкоринку.
Всі засміялись.
– Засидівся наш кошовий на козацькому хлібі, слід би сполохати цю гаву.
– Хай його орда полохає: треба діло роботи, а він вовтузиться з обмосковленим гетьманом. Чи скоро ж він гукатиме?
І не знати було на кого гнівався козак: на кошового чи на млявого кашовара.
– Бачу, не поможе й сотня таких кошових, як Лантух, – зітхнув Неживий. – Справа важненька, і кожен такий от кошовий скаже: сиди тихо.
– А прийде час – покличуть на канальські роботи, – всміхнувся Калатайло.
– А так, козаку вже указано місце – на московській каторзі, а козацькому народу і тут і там на панських ланах в ярмі ходити, – журився Неридаймоямати.
Неживий ховав люльку й мовчки поглядав на товариство.
– Треба щось робити на власну руку, – мовив він нарешті й зирнув на Важкого. – Мусимо побенкетувати з ляхами мосцивими панами, – додав він.
– Давно пора наварити пива-меду, – весело хитнув головою Явтух і торкнув шаблю.
– Поки що, – в задумі тяг Неживий, – проскоч, пане Явтуше, на Полтавщину, візьми з собою на підмогу хлопців, таких, що вміють ущипнути за серце, – і він глянув на Ремигайла, який вже сидів на лаві й насталював шаблю.
– Візьми й таких, що вміють купити косяк коней.
Явтух хитнув головою.
– Сам зроблю, а слово скаже хтось з молодих, і… є не в тім’я биті старі.
– Роби без теревень, – насупився курінний. – Слід заглянути і в саму Полтаву на ярмарок.
– Знаю, зроблю.
– Візьми бувалих: Ремигайла…
Ремигайло саме продував пістоль і всміхнувся, почувши своє ім’я.
–… Левера, Квашу, Неридаймоямати, Їйбогу, – таких бери, що знають полтавські села, знають і саму Полтаву, бери спритних.
Помовчав трохи й тоді тихо додав:
– Роби Боже діло.
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 312 – 314.
