2. Неживий думає битись з поляками

Микола Лазорський

Увечері того ж дня курінний Неживий сидів у курені край столу і мовчки гладив вуса. Його непокоїла ворохобня польських магнатів, свавілля Стемпковського, ненависть до хлопа-православного отців-єзуїтів, розбещена пожадливість орендарів і взагалі тяжке життя козацького народу по всій Україні. Він нетерпляче ждав приїзду з Глухова кошового Лантуха, хоч і догадувався, що той не привезе нічого втішного.

– Довго радиться наш кошовий з гетьманом, – буркнув він, запалюючи люльку. – Про що там радяться?

– Про те, щоб зробити козаків гречкосіями, – озвався молодий козак Ремигайло.

Він жував хліб і запивав водою: йому завжди хотілось їсти; він і зараз виглядав у вікно, чи скоро кашовар гукатиме на вечерю.

– До того йдеться, – притакнув Явтух Важкий. – Москаль не на жарт хоче витеребити козаків різним способом: і канальськими роботами, і походами, а це вже взявся обернути всіх на орачів.

– Наш мудрак кошовий те й робить, що їздить до гетьмана, мабуть, вже й обідає з ним, може нацупив перуку і чуба поголив, – догадувався Ремигайло, доїдаючи шкоринку.

Всі засміялись.

– Засидівся наш кошовий на козацькому хлібі, слід би сполохати цю гаву.

– Хай його орда полохає: треба діло роботи, а він вовтузиться з обмосковленим гетьманом. Чи скоро ж він гукатиме?

І не знати було на кого гнівався козак: на кошового чи на млявого кашовара.

– Бачу, не поможе й сотня таких кошових, як Лантух, – зітхнув Неживий. – Справа важненька, і кожен такий от кошовий скаже: сиди тихо.

– А прийде час – покличуть на канальські роботи, – всміхнувся Калатайло.

– А так, козаку вже указано місце – на московській каторзі, а козацькому народу і тут і там на панських ланах в ярмі ходити, – журився Неридаймоямати.

Неживий ховав люльку й мовчки поглядав на товариство.

– Треба щось робити на власну руку, – мовив він нарешті й зирнув на Важкого. – Мусимо побенкетувати з ляхами мосцивими панами, – додав він.

– Давно пора наварити пива-меду, – весело хитнув головою Явтух і торкнув шаблю.

– Поки що, – в задумі тяг Неживий, – проскоч, пане Явтуше, на Полтавщину, візьми з собою на підмогу хлопців, таких, що вміють ущипнути за серце, – і він глянув на Ремигайла, який вже сидів на лаві й насталював шаблю.

– Візьми й таких, що вміють купити косяк коней.

Явтух хитнув головою.

– Сам зроблю, а слово скаже хтось з молодих, і… є не в тім’я биті старі.

– Роби без теревень, – насупився курінний. – Слід заглянути і в саму Полтаву на ярмарок.

– Знаю, зроблю.

– Візьми бувалих: Ремигайла…

Ремигайло саме продував пістоль і всміхнувся, почувши своє ім’я.

–… Левера, Квашу, Неридаймоямати, Їйбогу, – таких бери, що знають полтавські села, знають і саму Полтаву, бери спритних.

Помовчав трохи й тоді тихо додав:

– Роби Боже діло.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 312 – 314.