4. Запорожці на ярмарку в Полтаві
Микола Лазорський
А козаки були вже далеко. Вже проскочили Зозулину балку, минули Вовкоїжчин гай, перетнули Санджарівську долину. Так, в обідню пору, коні збивали вже куряву на Ромоданівському шляху, що стелився рівною смугою до самої Полтави. Аж ось і зелена Полтава!
Козаки в’їхали в околиці міста в ярмарковий день. Було велике свято Здвиження. Година випала добра: сонце пригрівало по-осінньому, старі дуби край дороги зажовтіли золотими плямами. На ланах стирчала наїжена стерня, чорніла свіжо зорана рілля, в якій нишпорило гайвороння. Густі сади обважніли від соковитих яблук та груш, старий баштанник з ножем у руках порпався серед куп кавунів, динь, огірків. Біля нього натовп: купують, торгують, смикають діда.
Сунуть валки з сусідніх сел та хуторів. Ідуть опішнянські гончарі з макітрами полумисками, глеками; дегтярівські та диканські боднарі везуть діжки, шаплики, ночви, барила; решетилівці поспішають з смушевими шапками, килимами, ряднами; санджарівці з вишиваними сорочками, сувоями полотна, плахтами; перещепинці з вовняними запасками, вельветовими керсетками, юхтовими чобітьми; руновщанці з ратищами, ножами, серпами, косами; гуджуляни з борошном, медом, різним зіллям від хвороб; супрунівці з образами, намистом, хрестиками; тахтаулівці з кожухами та чумарками; будищанці з лепськими черевиками на рипах, вибійкою, сопілками.
Женуть косяки диких коней засмаглі цигани; збивають до купи отари шпанки чубаті розхристані чабани в чорних від дьогтю та пороху сорочках; сунуть поволеньки круторогі на налигачі, везуть гарби, повні папуш роменського тютюну. З крамом на майдані вже давно розташувались міські перепічайки та бублейниці. Скрізь ярмарковий гомін, крик, ляскіт батога, кінське іржання, п’яні вигуки, троїста музика. Люди йдуть натовпом, закурені порохом, засмаглі, але жваві, цікаві на всяке диво.
Під вербою сивий кобзар, без шапки, невидючий. Перебирає струни й тихо виводить: «Ой горе-біда та Гетьманщина, надокучила клята панщина. Я на лан іду – спотикаюся, слізьми дрібними умиваюся».
Кругом натовп.
– Охо-хо… – зітхає змарніла молодиця.
– Співає дід, як в око ліпить, – кидає повновида жінка, так ні до кого. – Завели панщину – ні ступити, ні перейти: все не твоє, все чуже: те москаля, а те пана сотника, а твоє на цвинтарі.
– А на панщині поганяють та б’ють зранку та й до смерку.
– Побила б їх лиха година, – бубнить сивий чоловік з костуром і саквою через плече. – Радіють та жиріють.
– Гетьмана ж маємо москаля, розжились добра, халяви попікши.
– Тепер знов тих москалів хмара, не розминешся.
– Вже й полковникують у нас, і судять, і в церкві Божій свій лад роблять: на Стародубщині порядкує якийсь Толстой, у Полтаві – Хитрово, в Пирятині – Теплов, там ще якийсь німець Вейсбах, на Прилуччині – Барятинський, в Гуджулах, під боком, Башкирцев, Огньов. Налізло з усієї Московії того панства, мов сарани.
– Вони ж заводять і панщину свою з канчуками та дибами.
– Теплов привіз й оконома свого, бородатого кацапа: тепереньки там на пана роблять усі шість день на тиждень, неділя тільки для кріпака.
– І в неділю найде роботу, песький син: греблю гатити, ставки копати, містки лагодити.
– А у нас гуджулянський пан бере гроші і з мертвого, і з живого, – озвався парубок у смушевій шапці й білій свиті. – Даємо і подимне, і ралець, і поволовщину, а це вигадав записувати у послушні, хоч село з діда-прадіда козаче.
– Овва!
– Кажу правду! Москалі шукають по клунях шабель та пістолів. У кого витрусять – зараз у колодки і на Московію.
– Угму, – мугикнув дід з саквою! – Москалі хазяйнують тут, а ляхи там. Божа кара.
– Січовик мусить якось зарадити, – понуро відрік хлопець у білій свиті. – Січовику видно здалеку кривду: дістане свого часу і лях Стемпковський за безневинно скатованих, дістане й москаль Теплов за жорстоку панщину.
– Кожному катюзі по заслузі, – засміявся чорновусий орач з косою на плечі й чомусь підморгнув парубку в білій свиті.
За ятками сліпі старці тягнуть псальму. Біля воза з граблями та лопатами юрбиться народ, але ніхто не купує цього краму. Усі втопили очі у вусатого чоловіка без руки та блідого сліпця з випеченими очима й кривавими смугами на вилицях. Обидва стоять на возі. Вусатий чоловік без руки хрипко вигукує:
– Народе хрещений! Люди добрі! Гляньте на мене, безрукого каліку! Гляньте на мого побратима невидючого! Ще влітку ми були здорові, ще недавно були з руками, були зрячі. Зараз ми безталанні каліки, старці, нездатні ні до чого. Хто так жорстоко поглумився над нами? Поглумився віковічний ворог наш – лях!
– Боженьку мій, світоньку мій! – голосила молодиця в мережаному очіпку.
– За що так покалічили нас пани-ляхи? – вомпив безрукий. – За те, людоньки, що не хотіли католичитись, за те, що в орендаря-жида відібрали церковні ключі, за те, що прогнали з цвинтаря того орендаря церкви нашої, який не дозволяв ховати покійника без великого викупу. Ляхам мало панщини, їм мало кривавого поту, мало кривавої праці нашої. Вони хотять і душу нашу забрати в полон, хотять усіх козаків покатоличити живосилом. Хто не хоче, хто борониться, тому у страшній Кодні роблять ось таке, – і він мотнув головою на свого побратима. – Польським ксьондзам допомагають польські жовніри: хто не слухає наказу короля Саса, того мордують, гвалтують, діток пробивають списами, палять хати, кидають у вогонь немовлят, бо то все «хлопське бидло», бо то все «схизмати».
[Сас – польський король Август Саксонський III (1733-1766). Жив більш у Саксонії, не знав польської мови. Обкладав народ тяжкими податками, пиячив, їздив на лови й усі державні справи здавав на сенаторів. За його королювання козацький народ правобічної України зазнав найтяжчих переслідувань дідівської віри. – Прим. М. Л.]
– Бодай їм добра не було! – гукнув сполотнілий селянин у широкому брилі.
– У Кодні шаліє лях Стемпковський – воєвода брацлавський [28], – плакав безрукий. – На майдані прилюдно голови рубає козацькому народу, випікає очі, таврує, пускає у світ безруких, безногих; Божих старців-лірників забиває на смерть, щоб не славили ім’я Боже «схизмати»!
В куточках його смаглих губ виступила піна, очі налились кров’ю, він вже не хрипів, а харчав, гикав і махав довгим ціпком у вільній руці.
– Обсмикати вуса тому ляху! – ревнув орач з пужалном в руках, у широких вибійчаних штанях.
– За ноги та об землю.
– Людоньки! – гукав безрукий. – По всій Гетьманщині розлізлись каліки, щоб увесь козацький народ побачив сам, як лях глумиться над нашою вірою, кепкує з нас, топче ногами наші святощі, наші чаші церковні, дарохранильниці, ризи. Усе викидає на майдан, святі просфори кидає псам, з чаш гульвіси п’ють горілку, з святих ікон здирають коштовні шати, хто боронить святощі, того б’ють, мордують, роблять ось таке.
Він швидко засукав і показав глибоку, ще не загоєну, рану.
– Дивіться на сліпого! Йому випекли очі за врятовану від польського жовніра дитину! Вся Україна в лядській неволі. Рятуйте, рятуйте нас! – заголосив він розпачливо. – Коли не схочете, будь ви…
В куточках губ набігли червоні бульки, безрукий божевільно глянув на натовп, сполотнів і, як сніп, впав з воза. Люди заметушились, бігли до воза, махали руками, щось гукали, лементували, інші тільки лячно дивились на збитий гамір, дехто хрестився й тікав від воза і навіть з майдану. Статечні плугатарі стояли осторонь, смоктали люльки й тихо проміж себе гомоніли.
– Немає доброго гетьмана, – хитав головою сивий дідусь, – Апостола Данила, приміром, той умів лад дати скрізь, хоч і сіли були йому на плечі москалі. І москаль, і король, Сас-батько смирніші були, бо… теє… до всього придивлявся і за всім стежив Данило Апостол. Вміючи правив.
[Сас-батько – Август II Саксонський, король польський (1697 – 1733). Король цей був під впливом Москви, байдужий до всього. За його часів магнати жили в розкошах, розбудовували палаци та разом з королем бенкетували. – Прим. М. Л.]
– Так, пане Уласе, воно так. Без гетьмана козацький народ все одно, що товар без господаря.
– Т’адже ж маємо гетьмана! – здивовано встряв чоловік у юхтових чоботях. – Правда, молодий ще, кажуть, і вусів ще не має, ну а все ж гетьман! Вибирали у Глухові миром.
– І Боженьку мій! – озвався дід з новою косою. – З того гетьмана усі жінки сміються! Правду кажу: з нашого села баба Секлета бачила його у Батурині. Сидить, каже, в золотому візку, нагиндичився, на голові кумедна шапка, а волосся борошном посипане, ну, чисто тобі наш мирошник Максим Кульбаба.
– Може то не гетьман був?
– Де там! Люди тікали й бабі Секлеті радили йти геть. Кажуть: бачиш, бабо, їде московський гетьман Розум, тікай, щоб бува не сталося якої халепи! Розказувала та хрестилась. Хіба ж то гетьман! Нам треба не москвина, а такого, щоб на коні вигравав, щоб люд горнувся до нього, як до батька, а не тікав з ляку, як від мари.
– Хоч поганенький, а все ж гетьман: і за те спасибі москалям.
– При поганому погано й буде. Нам треба такого, щоб вмів нагримати і на москаля і на ляха.
– Такого тепер щось не чути. Був Мазепа, хотів нагримати на москаля, та що сталося: і сам десь помер і нам не солодко живеться.
– І тут не солодко, та й там не мед.
– Бог святий знає, що там, у ляхів то, – кинув вусатий селянин у доброму кобеняку. – Не у нас те діється, десь за Дніпром.
– Я сам тієї думки, куме Ничипоре, – блимнув присадкуватий з сивиною орач. – Не наше то діло: б’ються там, ворохобня якась, а що й до чого – не второпаєш.
– Не чуже те діло, пане Семене, – перечив високий, як жердина, ратай. – Не чуже, а таки наше, козацьке. Бо і там і тут живе наш люд, православний козацький народ, тільки там ляхи кривдять, а тут москалі люту панщину заводять.
– У нас на хуторах тихо, панщини не чути: ми козаки.
– Коли дійде до вас, тоді почуєте, та пізно буде.
– Панове! А гляньте он туди, до верб: здається, січовики! – гукнув хтось з гурту.
Усі глянули на шлях, де густими купами стояли верби.
– Січовики!
– Вони, вони орлята!
– Наче прикипіли до огирів.
– Е-ех, лицарі!
– Якась притичина, панове, дарма не будуть тут.
– Мабуть, сало та пшоно купувати.
– Коли пшоно, значить, панове, похід.
– Треба довідатись.
Примітки
28. Йосип Стемпковський (1710 – 1793) придушував Коліївщину в 1768 р., але брацлавським воєводою не був, тільки київським воєводою (1772 – 1785). – М. Ж., 10.02.2024 р.
Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 318 – 323.