1. Григір переглядає архів батька

Микола Лазорський

Граф Орлик старанно студіював архів свого вітця майже півроку. І отже зробив несподівані лише для своєї батьківщини висліди: не можна ніколи спиратися на сили чужих держав в обороні справедливих прав свого краю. Адже з бігом часу міняються й відходять від державних справ старі достойники, воднораз насувають інші вимоги й цілі, відходить в небуття те важливе колись, задля чого лилася кров, приносились в жертву цілі армії… Сам він не так давно був свідком трагічного випадку, коли Швеція ще раз стала проти Московії в обороні своїх прав у Балтиці (1741 р.). І цього разу шляхетний шведський народ змушений був поступитися перед силами гіганта – північного наїзника саме в критичні дні, коли Туреччина не схотіла допомогти, хоч і уклала була спілку з Швецією про обопільну оборону проти спільного ворога – Московії. І честь і рація вимагали того від Туреччини, а все ж вона раптово зламала умову.

Нині Швеція була вкрай ослаблена так званою Північною війною, сам уряд був дуже заклопотаний рятуванням добробуту свого народу. Робити щось для порятунку свого альянта – Гетьманщини вона була вже не здольна, хоч граф Орлик і намагався збити нову протимосковську коаліцію. Про таку коаліцію він написав у Туреччину шведським амбасадорам панам Гопкінсу та Карлсону. Як і можна було сподіватися, ті достойники дали разючо безнадійну відповідь. Вони писали, що дуже цінять сміливі задуми хороброї української старшини в еміграції, але допомогти не можуть нічим, бо сама Туреччина, колишня «наша спільниця, нині не хоче встрявати у війну з московською військовою потугою».

Не краще було й у Франції. Просто кажучи, Луї XV щодалі, то все більш став цікавитися не чужоземними справами, а суто Версальськими, альковними, при «замкнених дверях». Щораз все сильніше на нього стала впливати маркіза де Помпадур, пані сумнівної поведінки, в минулому жінка темних закутків театральних куліс, відкіль і розпочала свою двірцеву кар’єру. Вона вже неприховано цікавилася державними справами вищого порядку, навіть наважувалась обережно давати поради декому з міністрів або міняти думки висококваліфікованих міністрів. Це дуже непокоїло кабінет міністрів, а ще більш самого прем’єра, старого кардинала Ендрю Флері. Проте секретна комісія ще працювала нормально, і та розбещена жінка не здольна була просунутися туди. Цьому найбільш стояв на перечепі граф Орлик, якого куртизанка дуже не любила і боялася. Кардинал все ж вволив волю графа і написав листа новому амбасадору в Туреччині пану Касто з проханням допомогти пану Орлику збити коаліцію проти Москви, де б провід взяла на себе Туреччина. Але Москва скоро довідалася через своїх агентів про плани Орлика. Вона послала Франції гострого протеста. В тому протесті писалося, що французький уряд допустився непристойних авантюр і протегує генералу Орлику, якого Москва вважає своїм підданцем, давно вже оцінила його голову на вагу золота – як активного мазепинця, такого, що притьмом планує відірвати всю Гетьманщину від Московії.

Кардинал і граф мали довгу розмову сам на сам. Флері порадив Орлику виїхати на якийсь час в мандрівку до Богемії, а тоді до Швеції, де мав навіть рідню. Так Орлик і зробив, аби притерти свої протимосковські акції. Прожив він у Швеції недовго.

Все ж таки його мандрівка до Туреччини так і лишилася тільки на плані. Їхати на Балкани йому вже не довелося. Приїхав він додому трохи виморений, хмарний та майже зневірений… Тільки й того, що змужнів, став більш впертий, твердий, як адамант, в гонитві за маривом відродження Гетьманщини в її суверенних правах.

Він трохи злагіднів тільки в Парижі, в своєму осередку, де його добре знали не тільки старші достойники, а й ті молодші, яким імпонувала ця романтична, замріяна в своїх ідеалах «людина східних степів».

– Ну що ж! – казав він молодим мрійникам. – Не криюся: я мрійник теж. Але мої мрії – відродити Україну – мають під собою добрий грунт – народ. Буду боротися до останку. Молоде покоління все ж піде за мною і мертвим, за Москвою – ніколи.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 140 – 141.