2. Розповідь Григора про візит до Швеції

Микола Лазорський

Його зустріли дома так радо, з таким пієтизмом, що все те вразило графа вкрай, вразило більш, як його порожня мандрівка по холодному, як полярна пустеля, й бездушному світу. Йому не сподобався Стокгольм і байдужість до справ далекої України. Хоч стокгольмський двір і добре знав гетьмана Мазепу і всіх мазепинців, найпаче в еміграції. У музеї, куди він заглянув несподівано, вздрів багато воєнних реліквій і тих раритетів, яким личило б бути в Полтавському музеї. Панство чемно вітало гостя і навіть вишукано запросило на раут, на якому мер міста обережно сказав кілька слів про тісну приязнь двох народів – шведів та українців – ще з часів Полтавської баталії… І все.

Родина банувала за тим, кого тепер вважала єдиним своїм захисником та оборонцем в чужому краю. Хоч нікого й ніхто не скривдив, але ніби час було змарновано, і так лучилося, що всі горнулися до нього, навіть без потреби, горнулися як до сильнішого, відважнішого, щоб тільки чутися за його спиною в охороні, безпеці…

Така зустріч зворушила графа без краю. Він цілував сестер, цілував та голубив Мусіньку, цілував вже трохи і посивілу пані Оксану, тискав руку старому «побратиму», сотнику Хлюпалу, і радів, як рідному брату, пану Дзаржановському.

На другий тільки день стали розпитувати про все, про всякі найдрібніші дрібниці, найпаче сестриця пані Муся… Вона хотіла знати, чи бачив кого з рідні у Швеції або принаймні, може, кого надибав із знайомих, адже туди поїхало багато наших старшин – і старих і молодих. Сидячи за кавою серед знудьгованої родини, граф Орлик скупо кидав:

– Так, бачив… і кого б ви думали! Наших небожів – Пилипа та Карла, синків нашої покійної сестриці Анастасії.

– Обох бачив… які вони? – стрепенулася пані Муся,

– Обох бачив… були у мене в гостях. Я тоді стояв постоєм у готелі «Король Густав». Сам був здивований і радий тим паничам.

І знов замовк…

– Який ти став понурий! – здивувалася сестра, оправляючи на ньому ковнірець.

– З розпачу, мабуть, такий, – кинув він мляво, – Сам бачу, що став не той, яким був раніш.

– А ти не вдавайся в тугу! Пощо робиш так? Бери приклад з покійного гетьмана, нашого вітця: він ніколи не вдавався в тугу до останку, а прикростей, та ще яких… мав через край. Сахайся тої журби, як чуми. Краще розкажи, як там у Стокгольмі живуть наші паничі, відбиті долею від рідного Краю.

– Здається, не так вже й кепсько, найпаче меншому, Карлу: досить безжурний панич, служить у королівській гвардії і має вже наречену.

– Невже… такий дорослий!

– А так… час біжить, іншого разу, здається, біжить той час несамовито швидко… – і брат чомусь зітхнув.

– А старший як виглядає? – допоминалася сестра.

– Який старший? – не зрозумів брат, хмарно поглядаючи на пана Хлюпала, що сидів у кутку й мовчки гладив сивого вуса.

– Старший небіж, пан Пилип Штейнфліт. Боже! який ти направду байдужий до всього.

Граф Орлик махнув тільки рукою, але все ж мовив:

– Той більш розсудливий і навіть цікавиться нами, французькими поселенцями, розпитував та все приглядався, питав про всіх і навіть заприсягся, що приїде до нас на літній сезон погостювати. Правда те, чи сказано так, аби щось сказати, тільки так було… Навіть в голосі чулася сердечність, що мене вкрай здивувало і навіть зворушило… Може, заговорила козача кров… не знаю.

Він замовк і відставив чашечку. Сестра пильненько приглядалась і вже нічого не питала: боялась надокучити або, може, й уразити ненароком голосом, зайвим поглядом. Була чутлива і делікатна. Вона чомусь лякалась за брата, бачила, як він змарнів і став ніби неохочий до розмов. Але зараз брат знов ніби розпогодився і всміхався.

– І знаєш, що він сказав мені! – вже сміявся граф. Сестра мовчки й зосереджено поглядала на гостя і спостерігала.

– Просив, щоби я взяв його до свого регіменту. До речі: я від короля, нашого короля, дістав наказа прибути мерщій до Парижа і взяти команду над інфантерією в десятому секторі. Отже пан Пилип Штейнфліт сугерує свої послуги: хоче бути моїм ад’ютантом і брати секретні припоруки… може, й до самої Гетьманщини… га! – і він знов засміявся, але в тому сміху чувся вже присмак гіркоти.

– Який він милий пан! – мовила в задумі сестра, гладячи руку брата, бачила бо, що поведінка небожа дуже приємна графу. – Але йому, мабуть, буде важко щось робити для тебе в Гетьманщині, адже він нічого не знає там, навіть і самої Гетьманщини ніколи не бачив, – полохалась сестра.

– Знає, – твердо мовив брат. – Хвалився, що читав історію козацького народу, читав Граб’янку, Величка, знає краще мене і гетьмана Мазепу, студіював й архів свого діда, ім’я якого носить. Той архів був на сховах у нашої сестри Басі, його то і вивчав пан Пилип. Бачу, для легеньких припорук саме лепський гінець, коли сам на те проситься, приміром передати вчасно листа куди слід, на словах щось сказати чи там щось інше…

– Виходить, мені дають по шапці! – хмарно озвався пан Хлюпало з свого кутка.

Граф тільки здивовано підняв брову.

– Такого не зроблю нікому, тим паче випробованому й досвідченому козаку – старшині та ще й побратиму. Не Бог зна скільки лишилося старшин при нашому ділі, а придбати або залучити ще когось з родини у свою спілку годиться он як! Старі часи спливли за водою без сліду, наспіли нові часи, отже мусимо вітати й нових борців за нашу віру, за нашу батьківщину. Роботи буде, аби хіть. І тобі, старий друже, і пану Мокрановському, і пану Левку й ще декому, хто хоч і не пам’ятає минувшини, так знає добре сьогоднішні дні.

– А які є новини на сьогоднішні дні, який вітер віє з Московщини все на нашу Гетьманщину? – питав пан Мокрановський, побратим і свояк пана Левка Дзаржановського. Колись він тікав з Батурина ще сиротою: на його очах москалі жорстоко замордували батьків, старшого брата й малу сестру.

– Є чутки за царицю московську Єлизабет, – кинув обачно граф і скоса глянув на пана Мокрановського.

– Щось і я за неї чув… ніби весела дуже цариця…

– Того не знаю, весела чи сумна, а знаю добре, що одного з наших старшин добре привітала, – мовив генерал і раптом увірвав.

Мовчав і пан Мокрановський.

– Я знаю теж трохи про деякі події у самій московській столиці, – кинув і собі слівце пан Левко.

Але його сіпнула за рукав пані Муся.

– Знаєш… і на здоров’я… трохи помовчи, – шепнула вона.

– Я й так мовчу…

– Що я хотіла спитати тебе, братіку, – лащилася до гостя пані Муся.

– Питай… – вже зовсім розпогодився брат.

– Той наш небіж, пан Пилип, мабуть теж має наречену?

– Кому що, а курці просо, – щиро всміхнувся брат. – Має, тільки не наречену, а правдиву дружину.

– Он як! Яка ж вона, хто вона?

– Те-те-те… засипала. Казав – приїде до нас сюди з дружиною, тоді й побачиш. Знаю, що жонатий, побрався з шведською шляхтянкою, княжною Софією Ферзен. Ніби гарна жінка – і добра, і вродлива. Сам я ще не бачив її.

– От бачиш, брате: вже небожі поженилися, а ти все парубкуєш! Так робити не личить тобі, ясний пане…

– Гуртом оженимо, бо ясному пану й часу немає на таке просте діло, – моргнув пан Левко, хоч пані Муся й сіпала його раз у раз за рукав.

– Адже і я маю наречену, – ніяково мовив граф, – а стати на рушники ще встигнемо, здається, процедура не довга і не важка. Про шлюб сам король вже питає, а королева повсякраз делікатно нагадує… Сам знаю, що пора побратися.

– Твоя наречена все виглядає та марніє… – шепнула з докором сестра.

– Чого марніє! – стрепенувся брат. – Адже вона мені пише часто, а я відписую ще частіш. В такий спосіб вона знає щоденно, де я і що роблю. Не забарюсь умчати до Парижа.

– І стати на рушники, – додала сестра, ласкаво заглядаючи в очі брату.

Тепер вона вже знала таємні думки брата і заспокоїлась: думки ті були втішні.

– Правда твоя, Мусічка, пора… пора…

Він якось раптово й рвучко оглянувся, тоді тихо спитав:

– Де ж матінка? Я все жду… де вони? Всі хмарно замовкли.

– Вчора приїхав пізно, – шептав чомусь він, – не хотів турбувати, а вранці… не бачу їх…

І не договорив.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 142 – 145.