3. Смерть матері Орлика

Микола Лазорський

Гірко плакав граф Орлик, довідавшись про смерть своєї коханої нені. Схилившись на стіл, він невтішно ридав, чуючи, яку дістав велику втрату… Втратив адже порадницю й розрадницю, втратив ту, що так уміла дати добру пораду, вміла простежити, що сьогодні робиться не тільки в Гетьманщині, а й у Московії, Туреччині, Криму, Польщі: скрізь мала приятелів, звідусіль добувала новини й сама вчасно відписувала або передавала на словах те, про що просив молодий її син. Матінка була цінним посередником і найкращим непомильним радником.

Сестра плакала біля брата і все потішала та розказувала про останні години матусі в далекій чужині. Хлипаючи в хусточку, вона говорила:

– Померли матуся спокійно, догоріли, немов свічка, до останку. До останньої хвилини були при твердій пам’яті, благословили нас усіх, та й тобі передали своє нерушиме благословення. Все жалкували, що не діждалися твого, милий брате, шлюбу… Любили тебе моцно й наречену твою…

І сестра гірко заплакала.

– На похорон приїхала сестра наша Варвара з тої Швеції… Хіба ти її не бачив?

– Сестру Басю бачив, але вона мені не казала про смерть матусі, навіть не натякнула… мабуть, злякалася плачу… Я нічого не знав, для мене це найсумніша новина.

Сестра важко зітхнула.

– Я хотів би побувати на цвинтарі… – говорив брат, підводячи голову.

– Поїдемо і поставимо панахиду на могилі, як і годиться. Цвинтар же недалеко, в цьому місті.

Брат довго говорив з Мусею про всякі свої справи: про так бажаний шлюб, Швецію, рідних, що вже зістарілися, й тих, що вже повиростали, свої сподівання та свої вічно юні плани, близькі обом близької серцю Гетьманщини. Бажав звіритись найріднішій сестрі, що все жила біля нього, чувся сиротою й жадібно шукав твердого друга, бо вірив щиро, що ця, найменша в їхній родині, – найщиріша сестра-друг, бачив, як вона переймається його особистими думами, ладна бодай якою крихтою пособити брату, пособити віддано й жертовно. Обоє, хапаючись, звірялися одне одному, повідали новини, сподіванки, тверді настанови на майбутнє, особисті плани на сьогоднішні дні, присягалися держатися, як то кажуть, купи, як то було колись, в щасливі родинні дні, коли жили з батьками. Нині мусять молитися разом за рідне блакитне небо, рідну багату і врожайну землю, благали Всевишнього о порятунок для всієї Гетьманщини, всього працьовитого козацького народу.

Вони клялися жити вкупі і там, де ще раніш просила їх графиня Дентевіль, осісти на стало.

Цілуючи сестру, брат крізь сльози врочисто мовив:

– Моя наречена майже в кожному листі просить, щоби усі ми жили з нею в її просторому і старовинному палаці.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 145 – 147.