Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

7. Королева благословляє шлюб Орлика

Микола Лазорський

Біля дверей королеви він смикнув шовкову з китицею сонетку. Двері відхилила графиня Дентевіль і з ласкавою усмішкою пропустила до будуара, завішеного наполовину важкими штофними шторами.

– Королева хоче говорити з ясним паном, – шепнула статс-дама й зараз же відслонила портьєру. – її величність трохи нездужає…

– А-а… то, може, другим разом, – теж шепнув пан генерал Орлик.

– Ні, наполягає бачити ясного пана зараз-таки, але не знає, як довго триватиме розмова.

– Я постараюсь скоротити, – всміхнувся пан Орлик. – Адже говорити буде лише королева, – і він вступив до покоїв.

Королева напівлежала в широкому кріслі, обкладена пуховими подушками. У світлиці чувся дух оцту й лаванди, біля неї сиділа герцогиня Габріела Віллар. Королева – бліда і майже немічна – звела очі й мляво всміхнулась гостю. Пан генерал Орлик низько схилив голову й тільки тоді помітив маленьку з довгими пальчиками ручку: він обережно діткнувся руки, мов найдорожчого фарфору, й легенько уцілував долоню за новою модою. Королева жестом запросила сідати й зараз же спитала:

– Ясний пан, чула я, хоче осісти в Лоррейні на стало?

– Так, ваша величність.

– Після шлюбу, – мило всміхнулась королева й додала: – Я дуже рада за вас й за мою найкоханішу порадницю статс-даму графиню Єлену Дентевіль. Обом бажаю щасливої долі і хочу сама бачити панство на рушниках. У нас, в Польщі, на шлюбі так роблять, як і в Гетьманщині, – молодих ставлять на рушники. Який то милий звичай у наших землях, адже правда, мило!

– Я тішусь тим, що маю нагоду у Франції, моїй другій батьківщині, виконати побожно обряд мого краю, де я народився, – тихо мовив генерал Орлик. – Ваша величність, чуєтесь недобре? – обережно питав гість, пильно приглядаючись до личка хорої королеви.

– Так… трохи. То більш нерви шкодять, через годину-другу буде краще, казав мій лікар. Може, ясний пан допоможе, щоб я одужала ще швидше, – всміхнулась вона сумовито.

– Від щирості ладен служити вашій величності, щоб бодай улегшити всякі болі…

– Красно дякую, я потребую направду вашої, ясний пане, допомоги, не знаю тільки, чи легко все те буде зробити вам.

Пан генерал Орлик схилив голову.

– Адже ясний пан після вінця їде до палацу Дентевіль, до Лоррейна? – питала чомусь королева.

Пан Орлик знов схилив голову, стараючись вгадати, чого хоче королева.

– Там, у Лоррейні, в своєму палаці живе мій коханий ойтець, – шепнула королева. – Ясний пан стане правдивим сусідом мого ойця, і я хотіла би, щоби ви обидва були добрими зичливими сусідами… тільки й того: тоді я одужаю напевне.

Низько схиливши голову, пан Орлик пильно слухав, але з усього видно було, як та просьба його збентежила.

– Ойтець мій два дні тому писав, – мляво шептала королева, – як йому завдає великого жалю неприємна пригода, що сталася колись межи вами, – і вона благально глянула на гостя. – Він просив простити невільний гріх й бути йому тим, ким ясний пан був йому раніш, – сином й лагідним сусідою.

Вона знов благально глянула на гостя й поклала ручку на його шитий золотом рукав. Пана Орлика така дивна просьба, така адорація «рідного батька» вкрай збентежила. Він ще нижче схилився й ніжно вцілував руку безпорадної королеви.

– Я теж прошу ясного пана забути прикрість і помиритись, – просто сказала вона.

– Ваша величність! – зворушливо мовив він. – Ваша просьба – для мене закон, ба навіть більш того, бо я й сам катуюсь з великого жалю, що так поспішився з осудом того, котрого й зараз вважаю за свого ойця. Сподіваюсь благополучно прибути до Лоррейна, щоб швидше побачити милу мені людину й уклонитись правдивому королю Речі Посполитої, кинутому долею в чужий край на вигнання. Зроблю все так, як того бажає ваша величність.

– Дякую, сердечно дякую… – шепнула королева й упала на подушки.

Герцогиня Віллар кілька разів махнула рукою й кинулась оправляти подушки та підносити солі знесиленій королеві.

Так було укінчено аудієнцію графа Орлика у тої французької королеви, долею якої глибоко журився гетьманич на вигнанні.


Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 153 – 155.