4. Орлик готується до шлюбу

Микола Лазорський

Графиня Єлена Дентевіль зустріла свого нареченого штивно, подавши обидві руки тому, кого так довго ждала додому.

– Нарешті мій пан бодай трохи втихомириться в рідному кутку, якщо пан направду вважає цей куток рідним, – казала вона, пильно приглядаючись до жаданого гостя.

– Так, моя пані. Хотів би направду втихомиритися, на дозвіллі оглянутись, зібратися з силами, бо всякі мандри мене все ж втомили, і я шукаю вже давно відшукане щастя… – казав він обережно й сторожко.

– Я не ламаю слова, це пан знає з моїх листів… Отже вітаю пана в цьому палаці як правдивого господаря, – і вона знов подала обидві руки, які той пан уцілував зі штивним поклоном.

Графиня мовчки оглядала гостя. Цього чужинця з невідомого їй краю вона щиро кохала, але ніяк не могла збагнути, чого саме бажає її наречений, й чим саме можна затамувати таємничі потреби тої непогамованої людини. Вона тільки обережно кинула:

– Король часто питає, чи скоро ясний пан знов пригорнеться до нашого такого пишного Версалю.

– І що ж ясна пані мовила?

– Пан мій писав неясно, так що я не здольна була дати точної відповіді. Сьогодні я збираюсь до Версалю і вже тепер напевно скажу чітке слово.

– Я теж хотів би з ясною пані їхати туди і теж сказати там чітке слово, – казав граф, діткнувшись вустами рожевих пальчиків.

– Гаразд… гадаю, і королева буде втішена, бо дуже піклується мною і хоче бачити ясного пана.

– Коли так, то нам слід узгіднити те слово, щоби воно було чітким для всього Версалю, – всміхнувся граф Орлик.

– Місяць, а може, й число того дня, коли ми станемо… – вона спіткнулася на слові і не договорила.

–… на рушники… – договорив граф, – чи так?

– Так, – хитнула пишними локами наречена і тільки спитала: – Коли саме, нехай мовить мій пан.

– Коли ясна пані постановить, я терпеливо жду.

– Он як! я теж терпеливо ждала, а тепер просто скажу: через місяць, на початку грудня – раніш не випадає – треба укінчити термін молитви за спокій душі усопшої раби Божої Ганни… вашої, ясний пане, матусі, – суворо сказала графиня і підвелась.

Пан Орлик був вкрай зворушений тим наказом і мовчки з подякою потиснув ручку своєї майбутньої подруги.

– Не забувайте, пане, ще одного, – додала його наречена. – Вся ваша невелика родина та і вся обслуга мусить бути з нами, коли забажає того; родина невелика, а місця у палаці доволі. Я знаю, як вони дорогі вам, і тому хочу зробити вам приємність. Після шлюбу… я не знаю, чи буде подорож?

– Я хотів би зробити подорож з Парижа до Люневілю, де живуть мої і ваші, ясна пані, рідні. Подорож коротенька… – нерішуче мовив граф.

– Я теж тої думки, що й пан… Часті мандрівки втомлюють. Бачу, моєму пану все ж треба спочити як слід. До речі, королева хоче бути на нашому весіллі, і шлюб мусить відбутися у Версалі: це її бажання і… моє.

Пан Орлик чемно вклонився. Кращого місця для шлюбу він і не бажав. Треба признатися, генерал сам любив пишноту і тільки клопотався про те, щоб не забути пришпилити усі свої генеральські регалії.

Обоє постановили їхати до Версалю сьогодні ж увечері.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 147 – 148.