6. Розмова з істориком Леклерком

Микола Лазорський

Граф Орлик вийшов до суміжної світлиці, більш затишної та привітної, і вмостився тут же у вигідному кріслі трохи перепочити та розглянутись. Але до нього вже йшов амбасадор у Польщі граф де Бройль; йшов не сам, а з якимсь високим, ще молодим паном у темному вельветовому камзолі та яскраво блискучих черевиках на високих корках.

– Нарешті бачу того, кого виглядаю вже ось, мабуть, цілий рік, – казав весело амбасадор ще здалеку. – Чому пан так дуже запізнився? А чи, може, добре гостювалося У шведів? – питав він, поглядаючи хитро на графа.

– То так, ясний пан вгадав – гостювалося добре, – мовив граф, розглядаючи пана в блискучих черевиках, – але я не люблю дарма гаяти часу там, де багато сміху та порожніх розмов, а діла дасть Бог.

– Ааа… – протяг амбасадор і не знати чому підморгнув. – Виходить, ясний пан посидів би ще довше у тих шведів, якби було «діло».

– Скидається на те, – скривився граф. Він направду не любив порожніх теревень.

– Дозвольте… схаменувся пан амбасадор і взяв під руку пана у вельветах. – Пан Леклерк [Леклерк – французький лікар й історик, який написав історію України.], лікар при Версалі, історик і добрий вихователь дітей нашого панства. Гм… граф Орлик, конфідент його величності нашого короля в справах приватних і… гм… справах Гетьманщини. Прошу краще запізнатися в досить добрій на цю хвилину вигоді.

Пани уприємнено схилили голови. Але все ж графа трохи здивувала така рекомендація: він, щоправда, був радником секретної комісії, але ніколи не був конфідентом короля та ще й, може, широкого закрою. Про приватне життя короля граф Орлик майже нічого не знав, і тут король ніколи йому не звірявся. «Роздувають плітки, все статс-дами хорої королеви», – подумав він, але нічого не сказав, бо конче хотів знати, що то за пан у блискучих черевиках… «моветон».

– Пан Леклерк дуже хотів говорити з вами, ясний пане, – кланявся амбасадор, держачи за ґудзика того пана. – Тепер я вволив його волю. Гадаю, будете раді такому припадку, і ніхто не стане вам на заваді, навіть я… Даруйте, кваплюсь відвезти дружину до її матусі.

І він швидко вийшов з покоїв.

Тоді пан Леклерк вже без зайвих манір, просто взяв за лікоть графа Орлика й жестом запросив сісти біля невеликого столика поруч, тоді витяг делікатно оздоблену табакерку і протяг гостю.

Той вклонився:

– Дякую, не вживаю.

– Он як! – здивувався пан Леклерк, – а я так і дуже часто прикладаюся… Звичка.

І він втяг довгим носом добру понюшку, тоді струсив порошини хусточкою, закинув ногу на ногу і так, ніби знічев’я, кинув:

– Дуже радий запізнати ясного пана, – і він поторсав носа. – Радий… Адже все так добре збіглося, для повного ансамблю не вистачало ясного пана… Тепер усе гаразд, так, як і в добре наладнаному менуеті…

І він знов поторсав носа. Пан Орлик мовчки оглядав дивного пана, якого оце вперше бачив тут.

– Але киньмо жарти! Нам – дипломатам, не личать такі дурниці, будемо говорити просто й щиро… Інакше не випадає, бо всю справу зіпсуємо. Бо ж справа делікатна, вимагає кришталевої ясності! Тепер до діла… Не так давно мене представили одному вельможі… гм… з Гетьманщини. Щоправда, вельможа молодий, але сугубо бундючний і вже, здається, одружений… Хе-хе-хе…

Граф Орлик нашорошився і втопив очі у вихователя королівських дітей.

– З Гетьманщини… той вельможа, що живе зараз у московській столиці, називається графом Кирилом Розумовським… хе-хе…

Пан Орлик випростався так швидко, що стукнувся головою об тверду обшивку крісла. Але слухав сугубо нашорошено.

– Цей вельможа… дозвольте вас почастувати понюшкою, ах! забув, ви не вживаєте, а я так і частенько… Так, цей граф тут, – ткнув пальцем у стіл пан Леклерк, – у Парижі, як вояжер – персона грата, і така персона, що вже була на аудієнції у його величності нашого мосцивого пана короля. Розумієте? У його величності! Бо той молодий вельможа хоч і молодий, а вже жонатий, пошлюбив рідну сестру самої московської цариці Єлизабет. Але й то не все! У Петербурзі той молодий граф Розумовський вже є презесом Академії наук… он воно що! Під кінець аудієнції у його величності нашого короля молодий граф – презес, – вважайте, ясний пане! – молодий царедворець попросив нашого мосцивого пана короля рекомендувати йому доброго лікаря-француза для себе, а може, ще для кого, того не знаю…

– І що ж наш король сказав? – нетерпляче спитав пан Орлик.

– Хе-хе… як ви швидкуєтесь! Я теж гарячий, але буваю деколи і зимний. Що король, питаєте? Король рекомендував мене, – і він ткнув пальцем вже не в стіл, а в свою вельветову жакетку, струсивши порох на довгі пальці.

– Що ж далі?

– А далі ось що: рекомендовану особу, – він знов ткнув себе в жакетку, – запрошено до Петербурга, а відтіль у Гетьманщину. Його величність теж дав мені деякі інструкції, і в першу чергу інструкцію бути уважним в чужій державі: лікувати, кого укажуть, а на дозвіллі вивчати поки що петербурзький двір та все двірцеве панство імператриці Єлизабет, знати навіть усі тонкощі двірцевих інтриг. Адже немає жодного королівського палацу в світі без інтриг! Коли ж Бог сподобить жити в Гетьманщині, то… – і пан Леклерк зробив над головою якусь закорючку пальцем, тоді кинув: – сугубо студіювати так би мовити в натурі все, що можна почути і побачити зблизька і здалеку.

– Чому ясний пан думає, що та персона поїде до Гетьманщини? А може, і не поїде! – тихо мовив пан Орлик.

– Наш ясний король сказав, що та персона через якийсь рік направду буде першою персоною у Гетьманщині, тому й мушу цікавитися всім у тому чудесному краю, бо до всього я ще й історик, непоганий історик, як кажуть люди: мушу цікавитися і шляхтою, і поспільством.

І він сховав до кишені хитро мальовану табакерку.

– І до всього, – легенько діткнувся він до руки пана Орлика, – його величність, наш ясний король, дуже просив пана амбасадора де Бройля представити мене вам…

– Виходить, пан амбасадор знає все те, що ви оце сказали мені, – обережно питав пан Орлик.

Пан Леклерк схилив голову.

– І ви, ясний пане, не мусите непокоїтись цим: адже я теж належу до секретної комісії, хоч і не так давно. Отже скоро їду і мушу спитати вас, ясний пане, чим саме можу прислужитися і вам, як особі дуже заклопотаній справами Гетьманщини, – і він втопив очі в мовчазного бесідника.

Пан Орлик задумався. Справа набирала направду цікавого присмаку, коли меткий чужинець ангажований самим королем до справ Гетьманщини як член секретної комісії та близька особа при персоні єлизаветинського кола. Король, очевидно, втягує саме його в якусь роботу пана лікаря, що береться пожвавити акцію секретної комісії важними матеріалами, добутими з першоджерел і, що ще важніш, вчасно. Коли ж пророкування короля справдяться і той «вельможа» опиниться в Гетьманщині на посаді будь-якого резидента, то робота пана Леклерка, як… гм… історика, буде й зовсім доброю… гм… цінною, ціннішою за всі скарби Гетьманщини.

Він підвів голову і мляво сказав:

– Радо допоможу вам, ясний пане, чим можу. Направду я теж хотів би знати докладніше, що робиться у білому світі та… в моїй Рідній Землі.

Пан історик-лікар підвівся й по-приятельському потиснув руку бесіднику.

– Ще невеличка закарлючка, – заклопотано потер

лоба пан лікар. – Пересилати всякі депеші з Московії мені буде не важко, тут у цьому мені допоможе мій же пан амбасадор, а от з Гетьманщини, то вже рахуба неабияка. Що ви скажете, ясний пане, коли я попрошу у вас на всякі ад’ютантські справи пана Мокрановського, а в додаток ще й пана старшину Хлюпала, розуміється, приїздити в Гетьманщину вряди-годи, га?

– Хіба ви й тих панів знаєте? – майже крикнув пан Орлик.

– Хе-хе! Знаю обох, бо вони ж завжди біля нас; не дурно ж я історик, – і він знов узяв за лікоть бесідника. – Так як же?

– Ті пани давно ждуть такої роботи, – всміхнувся пан Орлик. – Сам же я буду допомагати, скільки здужаю, – і він глянув на великі дзиґарі в кутку зали.

– Дякую, сто разів дякую і мчусь далі в своїх справах, але… ще одне малесеньке слово: днями його величність покличе всіх членів секретної комісії на нараду саме в тій справі, про яку оце ми з вами говорили, справа дуже цікава, і сам новий міністр чужоземних справ дасть свою думку про Москву і Гетьманщину в світлі сьогоднішнього дня. Вам треба бути, щоб як слід розглянутись, щоб вибрати правильний шлях для доцільних прагнень. Адже саме тепер треба вміти розібратись у тому павутинні, що його наснувала в Гетьманщині хитра Москва. Бажаю особисто вам, ясний пане, щастя-долі…

Він знов утиснув руку, шепнув: «Скоро ще раз побачимось на нараді» – і швидко пішов до коридору. Пан Орлик постояв трохи, замислений і вкрай здивований, тоді погладив лікоть, ще раз глянув на дзиґарі і собі швидко пішов до покоїв королеви.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 149 – 153.