1. Подружжя Орликів планує свята

Микола Лазорський

Щойно пошлюблене панство хотіло й дома теж відсвяткувати свій день якось небуденно, а направду радісно-врочисто, тим більш, що вже підходили й Різдвяні свята.

– Все до купи! – всміхався граф Орлик, оглядаючи великого кабінета, а через двері й другу світлицю – книгозбірню унікальних книг й навіть старовинних манускриптів.

– Все тобі, мосьпане! – щасливо всміхалася і графиня. – А на Різдво ще буде дарунок, але який, того не скажу. – І вона замислено сіла біля вікна. – Чи ж будемо кого вітати тут? – питала вона мужа, який уважно оглядав пожовклого папіруса.

Нараз він звів очі на дружину й собі спитав:

– Якого моя принадна пані готує мені ще дарунка? Я вже маю всього назбит, а в додаток ще й щасливий без краю…

– А якби я подарувала мому пану когорту козаків, було б то до речі? – питала й дружина.

– Когорту! – здивувався граф. Але то ж не ціла армія… для далекого походу.

– Такої армії я не здольна подарувати, а для охорони мого пана можу добути сотню козаків або добуду сотні дві добрих драгунів, бо аж ніяк не хочу, щоб москалі цінували голову найдорожчої мені людини на вагу золота або викрадали руками найманих вбивців.

– Он як! Прошу не хвилюватися й не журитися тим: адже маю”теж і шаблю, і пістолю.

– Я те добре знаю, але знаю й те, що москаль любить нападати на одну людину підступно, не по-лицарському, а навалом, цілим загоном. На московського загона я ставлю випробуваних драгунів і в додаток ще півсотні вибраних козаків, – вперто мовила графиня. – На різдвяні свята ясний пан дістане від мене того дарунка, бо я так хочу, хочу оберегти свого палаца від московського розбою.

Граф тільки дивився на свою таку завзяту подругу, тоді уцілував руки дружині й шепнув:

– Спасибі за рятувальні засоби, спасибі за правдиву любов… бо то направду не зайва допомога, коли взяти на увагу сумну долю генерала Андрія Войнаровського, полковника Герцика і багатьох інших українських старшин… Та й мені загрожують принагідно… І не хто інший, як московський амбасадор Голіцин… Якось за Божою допомогою врятуємося від московських офіцерів, які зовсім не знають, що то таке – честь і рівний бій…

Він трохи подумав, а тоді шепнув:

– Питаєш, голубко, чи будемо кого вітати у палаці… докладно нічого не можу сказати. Здається, слід би запросити декого з тутешнього гонорового панства.

– Наперед мусимо привітати його величність короля Польщі Станіслава Лещинського, і то в його такому понурому палаці, де він живе, здається, самотою. Слід би і вволити волю його доньки, а нашої королеви її величності Марії: адже і я дала слово привітати її вітця і навіть написати листа про обопільну вашу згоду на мир.

– Ах! – хопив себе за голову граф. – Щасливі часом бувають великими егоїстами: за весільними клопотами та мандрами у світ я забув сердешного короля в його самотньому палаці. Треба якнайшвидше затерти цей невільний гріх і мерщій відвідати невільного в’язня в Люневілі: мушу виконати слово честі до кінця.

– Коли так, то завтра ж і привітаємо старого і всіма забутого короля, – твердо постановила графиня Орлик.

– Згода… та й добрий час для невеликої Різдвяної розваги.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 167 – 168.