5. Різдвяна вечеря
Микола Лазорський
Після короткої молитви, прочитаної самою господинею, почалася вечеря, як то кажуть в Україні, «багата вечеря». За тутешніми звичаями були то «розговіни», бо серед багатьох страв перше місце було уділено величезному індику, без якого тут ніхто не сідав до столу. Обслуга щедро наливала всім маленькі кухлики сидру. Вечеряли при воскових свічах та ще й при веселому полум’ї великого каміна: були то врочисті збори, що відбувалися тільки раз на рік.
Вечеря тривала довгенько, й тільки по тому дозволено було дякувати ґречно господарям та вже перейти до круглого столу, ближче до каміна. Там стояли різні солодощі та чарочки, повні найкращого глінтвейну (солодке вино на різному корінні), навіть і для молодих. Тут можна було гуторити про все, що хто хотів казати, й стільки часу, скільки кому хотілося, звичайно, в межах чемності. Проте гуторили неголосно, і майже кожен більш прихилявся до того, хто сидів найближче. Що ближче до ночі, то простора зала світлішала – і від свічок, і від багаття в каміні… молодь веселіш смоктала свій глінтвейн.
До тої молоді підсів і граф Орлик.
– Як же колеж? – питав він панича Михайла. – Вже, мабуть, панич скоро попрощається з ним?
– Так, ясний пане. На весну мушу постаткувати місцем там для когось з молодших, – ґречно відрік Михайло, високий юнак з чорними очима й трохи блідим обличчям.
Він сидів недалеко від матері та все поглядав на господиню, що порядкувала тут за презеса.
– Панич Михайло, – озвалась графиня, наливаючи чарочку графу, – весь літній сезон спочиватиме дома, тут досить просторо для доброго спочинку; є парк, фруктовий сад, озера і навіть сарни. Хай набирається сил. Ми з його мамою постановили допомогти паничу дістати вищу освіту у Парижі… Там уже мусить наглядати ясний пан…
І вона глянула на пані Оксану, а тоді на мужа.
– Що ж, коли панство так постановило, то я з великою приємністю… гм… заопікуюсь і навіть візьму панича під свою протекцію. Куди наш панич Михайло збирається? – питав він мовчазного юнака.
– До Сорбонни… – тихо мовив юнак.
– О! – здивувався граф. – То добре, але було б ще краще не дуже квапитися з наукою, а головніше, дати юнаку козацький спочинок. Може, у панича Михайла є який товариш, тоді було б ще краще для нього…
– Так, є… – несміливо мовив юнак і глянув на господиню.
– У нього є приятель з того ж колежу, – мовила пані Оксана всміхаючись. – То синок нашого козака Левера, Степан Левер… і цей його товариш теж збирається до Парижа по науку. Обидва надумали студіювати право й тим саме допомагати Гетьманщині, допомагати козацькому народу.
– В який же спосіб? – питав граф, дуже зацікавлений.
– Там видно буде… – мляво відрік юнак, мабуть що втомлений незвичною гостинністю. Але переміг себе і несміливо кинув:
– Адже ясний пан, мабуть, тільки й думає-мріє, як пособити козацькому народу видертися на волю. Я теж козацького роду, і теж хочу пособити Гетьманщині, як робите ви, як робив мій отець, що був січовиком в Олешках, хоч і мав добру освіту. Бачу, що не здольний буду добувати волі шаблею, так хай добуватиму пером і словом, як те робили і наші генеральні писарі. Хочу знати міжнародне право, хочу довідатися, яким правом Московщина захопила нашу Україну за часів Богдана Хмеля. Адже ж, мабуть, в московських архівах та і в Глухівських зберігаються манускрипти, писані міністрами. Чув я, що Московія обдурила нашу старшину, яка навіть збиралася порвати того договора… Так от, коли Бог дасть віку, ретельно навчуся дипломатії, а тоді поїду послом від нашого уряду> простою дорогою добувати у москалів нашого права на нашу Гетьманщину… Так думаю, коли не схибнуся…
Граф дивився на юнака і все тер долонею лоба. Тоді тільки нарешті тихо мовив:
– Що ж… думки добрі, шляхетні… Я теж добиваюся того права, та… все якось не випадає дошукатися, хоч і навчився орудувати пером, хоч ніби і пішов правдивою стежкою до визвольних змагів…
– Ні… то не ті стежки… – насмілився мовити юнак і зараз замовк.
Граф здивовано глянув на майбутнього нового дипломата.
– А якими шляхами хотів би йти панич? – всміхнувся граф.
– До Петербурга йти, там вимагати нашого права на наш рідний Край.
– Добре сказано, добре… Тільки не треба квапитися… Хай направду повчать нас сорбоннські правники… Може, чомусь і навчимося. Побажаю вам, юнакам, пройти сувору школу тут, а тоді йдіть по цю ж науку до пана генерального писаря Андрія Безбородька… Тільки не посковзніться у пана Безбородька, бо той…
І тільки поторсав молодика за плече…
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 178 – 180.