7. Загублений медальйон маркізи Помпадур

Микола Лазорський

Коли й молодь роз’їхалася, в палаці лишилося тільки тісне коло своїх рідних. Точилися розмови, близькі до Версалю.

– Вчора був у палаці люневільського екс-короля, – кинув так, ні до кого, пан Орлик.

– Як він чується, жив-здоров? – питала дружина.

– Бадьориться… навіть хоче проїхатися до Версалю, відвідати доньку, казав, що ніби королева не зовсім здорова…

Але ніхто нічого не спитав, тільки господиня мляво озвалася.

– Її величність направду занедужала. Я дістала від неї невелику нотатку –… прошу дарувати, не від королеви, а від герцогині Віллар. Пише, ніби королева дістала не знати від кого медальйон маркізи де Помпадур. На тому медальйоні викарбувано досить вульгарного комплімента на адресу самого короля… Інтрига якась…

– Виходить, подарувала того медальйона королю сама маркіза, чи що? – стрепенувся брат графині Жюль Дентевіль.

Пан цей був трохи молодший за сестру, чомусь дуже цікавився версальським життям й нашорошено прислухався до всяких двірцевих історій.

– Так воно і є, – нерадо мовила сестра. – Ніби медальйона підняла з паркета сама герцогиня Віллар й віддала самій королеві.

– Мабуть що, король загубив того медальйона, – догадувалася стара тьотя пані Дентевіль.

– Загубив чи ні, а не слід було передавати ту річ: медальйон переходив з рук в руки всього Версалю… Погана послуга для її величності, та й самому королю, мабуть, не дуже смакувала та пригода з медальйоном, – скривилася справедлива Муся.

– Хтось зробив навмисне! – хитав головою скорботно Жюль Дентевіль. – Мені дуже шкода її величності: нащо було робити їй таку гидку прикрість. Яка безглузда жорстокість!

– Ах! У Версалі не можуть жити без інтриг! – теж обурилася й тьотя.

– Там, коли немає сварок, неодмінно щось вигадують, аби не було скучно, – всміхнулася господиня. – Не розумію, як воно їм не набридне.

– Мабуть, отець королеви щось знає, тому й їде до Версалю «в нагальній справі», – замислено мовив граф, підсовуючись ближче до каміна.

– Так… – притакнув пан Жюль, – не дуже-то й щаслива родина панства Лещинських, як роздивитися ближче: занадто багато вже сліз та розпачу…

– Родина ця наводить на понурі роздуми, та і немає як зарадити їхньому лиху… – говорив граф, поглядаючи на веселе полум’я в каміні. – Хотілося б в цей святий вечір бодай часину посидіти в благодатній тиші, покою, далеко від суєтного світу…

– Такі думки рояться, мабуть що, в кожної людини, найпаче, коли лихо безнастанно клює й клює людину без угаву, – кинула й собі пані Марта.

– Тоді хай наш пан господар розповість будь-що з своїх дитячих років там, в Гетьманщині… як там «коссацький» народ святкує Різдво. – Ласкаво прошу, – зробила манірний, суто версальський жест господиня.

– Чому й ні! Я люблю згадувати дитячі роки, адже це одна-єдина світла пляма з далекого мого минулого дитинства. Вона тільки й м’ягчить серце, не дає скніти… Та й тут я здибав золоту душу, що не дозволяє впадати в тугу або ятрити серце моторошними думами…

І він щиро уцілував ручку молодої дружини.

– Так, милий брате, то правда, свята правда! – казала у захваті пані Марта. – Я хоч і народилася у чужій землі, а все чуюся лише козачкою, адже й живу в козацькій родині, і мужа добула правдивого козака, – вже сміялася вона крізь сльози. – Правда й те, що наш отець жив і помер за рідну нашу землю. Мусимо ж згадати в цей чудовий святковий день все, що нам найдорожче, наймиліше і святе…

Граф вигідно вмостився в кріслі й довго з захватом повідав, як козацький народ святкує це велике свято в Гетьманщині й по всій Україні, як діти й парубоцтво колядують «со звіздою», як катаються на санчатах, та ще як він сам одного разу котився з сестрою Басею і ґринджолами просто в провалля, відкіль обоє ледве видерлися на широкий вільний шлях…

Пили солодкий мед й чулися в Україні в зоряний святий вечір…

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 182 – 184.