6. Посланець до Глухова

Микола Лазорський

І тільки коли молодь розійшлася на спочинок, граф довго сидів у глибокій задумі. Він почув серцем щиру правду в словах юнака…

– Так, – думав він, – тільки дома, на батьківщині, можна змагатися за щастя рідного краю… Йти пробоєм, падати, знову йти в передових шерегах до остаточної перемоги. Чужий край німий, не допоможе… Що ж… дай Боже доброго росту цьому ось молодому насінню, бачу: добрі парості…

До нього тихенько підійшов сотник Хлюпало. Схилившись до вуха, тільки муркнув:

– Як там наш аташе у Московії? Пише чи тільки обирається?

Граф не відразу відрік: він все поглядав на юнака, що збирався студіювати право у Парижі. Видно, якісь думи не давали покою, і він усе тер долонею лоба.

– Питаєте, пане сотнику, про аташе Леклерка… Як же, дістав недавно з депешами пана амбасадора і листа від нього.

– За мене нічого немає? – питав сторожко пан Хлюпало.

– Є коротенька нотатка: просить притьмом гінців. Отже, пане сотнику, вам таки доведеться їхати до Глухова: там канцелярія гетьманського уряду, а заправляє всіма справами генеральний писар. Коли на виїзді, або, хай Бог милує, постаткував місцем, то вже натомість, мабуть, вмостився один з братів Туманських. У вас є там свої люди, від яких прошу добути новини про гетьманат, та ще як генеральна старшина й січове товариство дивляться на таке діло. Це одне. Друге – довідайтеся про московських людей, які зараз засідають у Малоросійській колегії, та ще кого Москва хоче мати в Гетьманщині за резидента. Мабуть же, генеральний писар, отой Андрій Безбородько, пронюхав, хто саме кандидує на гетьмана – чи наш чоловік, а чи москаль. Чим більше добудете новин, тим ліпше. Писаних інструкцій не даю з обачності, мусите пам’ятати все найважливіше і стерегтися московської варти скрізь. Ту варту я знаю добре і прошу вважати. Пан Мокрановський нехай чекає вісток від вас у Станіславові, де у нас є свої люди ще з часів, коли жила там моя матінка. Пан Мокрановський всі листи мусить привезти простим шляхом до мене сюди. Коли мене не буде дома на той час, всю пошту передасте моїй дружині графині Єлені Дентевіль. Постарайтеся в такому припадку передати якомога більше на словах найважливіші відомості. Пана Мокрановського я вже бачив, він уже збирається в дорогу. Мусите їхати кожен нарізно, щоб не так було помітно, але все ж не забудьте порадитися та домовитися про всі найдрібніші дрібниці. Ще одне: може, отой француз-дидаскал вже вештається по Глухову, бо та людина непогамовна і часом лізе і соває носа до чужого проса… Так от, постарайтеся навчити його обережності.

– Коли ж їхати? – питав обачний гінець.

– Треба, мабуть що, зібратися та виїхати на цьому тижні, щоб побувати в декількох містах, найголовніше у Глухові, де сидить вся «Малоросійська колегія», але побачитися найпаче з паном Безбородьком і довідатися про його сина Олександра – де він і шо думає робити.

До речі, я чув, що той беручкий панич зараз керує всією канцелярією гетьманського уряду, моститься бути великим паном, мабуть що, в самій столиці московській або принаймні у нашому Києві. Прошу дуже перевірити, мені конче потрібно знати все про цього панича. Батько його, генеральний писар, дуже впливова людина в Петербурзі, звичайно, стоїть горою за всіх москвинів, що засідають по всіх наших установах, і тепер починає куматися з усякими резидентами московськими та робити все на користь Москві в усій Гетьманщині. Мушу знати всі московські карти в Гетьманщині. Тоді без вагань зможу подати королю меморію з певними вислідами. Може, дасть Бог, штовхнемо самого короля взяти всю Гетьманщину під протекцію Франції, бодай легеньку… Рушайте мерщій… Хай Бог помагає!

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 180 – 182.