2. Орлики у короля Станіслава Лещинського
Микола Лазорський
По обіді другого дня пара ситих коней вже мчала вигідне, в подушках ландо рівним шляхом просто до палацу екс-короля Польщі Станіслава Лещинського. То їхало з візитом молоде подружжя Орлик-Дентевіль.
Через годину старий король вже вітав панство в багато оздобленій залі старого палацу. Тут жив самотою його величність з численною обслугою, старими побратимами, своєю, вивезеною ще з Познані і Кракова, знаменитою капелою, колекцією образів відомих майстрів пензля та старомодним двірцевим етикетом часів правдивих польських королів з дому П’ястів. У нього були гості. Екс-король при гостях мовби молодшав, пригадав краківський Вавель і, зігнувшись по-лицарському, штиво цілував руку графині Орлик-Дентевіль та обіймав коханого свого «лицаря» з-під Кенігсберга.
– Гадаю, ясний пане, ми замирилися навіки й без повороту до старих і нікому не потрібних сварок, шептав він графу, а у самого блищали на очах сльози.
– Годі… облишмо! – розчулено стискав руку екс-королю граф та обіймав його по-родинному.
– Правда… правда, годі! І дозвольте мені обох повіншувати тут, в цьому малопривітному палаці, де з горбів видно обрій, за яким ховаються наші найцінніші скарби – рідні землі. Здоровлю сердечно, вітаю як батько, що був утратив діток і здибав тільки в старих літах для правдивого щастя в самоті. Прошу дарувати: став сентиментальним і часом надуживаю цим… – вже плакав екс-король, витираючи мокрі губи мережаною хусточкою.
Він представив гостям, шляхетним магнатам Радзівілам та Чарторийським, молоде подружжя. Всі вони виїхали з Кракова, щоб не бачити зненавидженого німця-узурпатора Августа Саса. Була ще якась пара – мовчазна і ніби вельми наполохана не знати чим, всі в старомодній ноші, довгих перуках, парфумах та брюссельських рукавичках, що дуже пасувало до їх ніби пергаментних облич і манірних жестів та поклонів. Всі говорили чемно, ніби шамотіло осіннє листя, падаючи безсило на мокрі від сльоти доріжки… І сумно було дивитися на ці воскові обличчя, і гірко слухати ласкаве шамотіння беззубих ротів… Говорилося лише про приємність, велику приємність бачити панство в доброму здоров’ю, коли ж раптово задзвонив дзвінок і мажордом несподівано став на порозі зали з довгою палицею з срібною голівкою, всі і зовсім притихли. Мажордом махнув булавою і ледве прохрипів:
– Прошу мостиве панство до столу… І став, немов скам’янів. Екс-король заметушився:
– Ах-ах… від радощів забув і лад, якого ми тут дуже держимося. Не можна – лад у всьому – велика справа… Прошу панство до столу…
І врочисто, як колись у Вавелі, повів свою даму в довгому жабо до прекрасно сервованого столу, і слід за ними посунули парами й інші гості.
Стіл, щоправда, вдекоровано було пишно, майстерно і красно… З квітами, запашними делікатними стравами, коштовними винами з долин департаменту Шампань, хитро оздобленими кришталевими чарками севрського фарфору; в додаток тут була тиха, негомінка й добре муштрована обслуга – вся в парфумах і французькою мовою говорила.
– Ого! краще, як у Версалі… – подумав граф і з приємністю сів на указане йому місце.
Його величність сам всадовив дорогих гостей у великій вигоді. Графиня Орлик-Дентевіль сіла межи мужем та одним з Радзівілів, сухеньким паном з моноклем, що часто зсовувався з ока і зненацька падав у його супову таріль і чинив клопоту чемному слузі. Екс-король вмостився візаві.
– Нас тут небагато, – шепнув він графу, – але всі з рідної родини і моцно держимося своїх старовинних традицій.
Вечеря тривала довго, вишукане панство не квапилося: воно не стільки їло та пило, як бавилося, куштуючи делікатесних наїдків та смакуючи коштовними й видержаними винами в чарах тихої музики, яка линула хвилями та спадала вниз до зали з високого балкона. Панство з насолодою милувалося мерехтливим відблиском янтарю й червоного, як кров, шартрезу в кришталевих чарках, приголублювало його до вуст, ще милувалося блискучими іскрами й, витираючи свіжою серветкою вогкі вуста, тихо повідало один одному їм знані звичаї з життя магнатів та королів коханої Речі Посполитої. Звичаї, що їх воно не одного разу чуло з вуст милого свого «рицежа», а то і з вуст знаного на всю округу бандуриста, що вмів так лепсько співати славні бої того рицарства та вогненно-солодко пригравати на бандурі… І все ж панство в який вже раз залюбки слухало старі, як і цей замок, повідання, слухало, як якусь незвичайно чарівну мелодію, занесену сюди з незнаних країв весняним вітром рідну пісню, що раз у раз линула з невідомих райських долин й нараз тонула в невідоме, вічне й журне, як ридання за маревом, за втраченим назавжди щастям…
– Ваша мосць знає ту пишну пані, що сидить візаві та все посміхається? – почула графиня Орлик-Дентевіль хрипкий шепіт сусідки по столу у вельветах та перлах.
– Ні, прошу пані, я не знаю тої пані… – здригнулася графиня.
– О-о… як можна не знати! То ж тьотя славного «рицежа» польського гетьмана Сапєги і бабуня незаконного сина того Сапєги Станіслава Понятовського. Адже ви, певне, знаєте, що коханий Стась – законний син графині, милої графині Денгоф…
– А-а-а… – тільки й могла сказати мадам Орлик-Дентевіль. – А чому вона все тільки посміхається, а нічого не їсть і не п’є?
– А ваша мосць і це помітили! То сута правда, пані Ястрембжицька ніколи на учтах не їсть і не п’є, бо має лише штучні зуби, зроблені майстерно з воску.
– Он як! – щиро дивувалася графиня. – І дома не їсть теж?
– Дома вона їсть, але все котуляє вже без зубів, бо прошу ваша мосць, того не можна робити восковими зубами: адже вони розпадуться і від гарячого і від холодного.
І пані сусідка за столом весело засміялася. Пані Орлик-Дентевіль помовчала трохи, і коли стара пані втихомирилася, знов спитала:
– Чим саме славний той, як його – Сапєга, як ви кажете, пані?
– Прошу ваша мосць, той польський гетьман врятував від наглої смерті круля шведського Карла під Полтавою… всі те знають.
– На жаль, я не знаю…
– На круля напав цілий загін московського війська і мав би взяти, але ясний пан Сапєга, як правдивий рицеж посік усіх геть на капусту й вихопив Карла XII з купи трупів та й умчав на баскому коні до свого табору. Он що зробив пан Сапєга!
– О! то направду шевальє… ми, французи, таких сміливих мужів дуже шануємо…
В іншому кутку гомоніли тихо та все згадували блискучу минувшину, золоті часи Речі Посполитої та вольності коханих магнатів. Найбільше говорив та хвилювався вусатий, з гострими очима і дзьобатим носом старий пан. Він не говорив, а якось все шипів і раз у раз дзенькав срібною ложечкою по кришталевій чарці з янтарним вином. Дзвін той, такий настирливий, дуже нагадував теленькання похоронного дзвону на цвинтарі і дошкульно шарпав вухо.
– То, прошу пана, був круль на всю губу, – хрипів він, вдаривши ложечкою так скорботно, наче правив поминки по невідомо якому померлому королю.
– Про якого круля ясний пан мовить? – питав нашорошено екс-король, перегнувшись набік до бесідника.
– Прошу маєстатного пана господаря, мова про круля славної пам’яті Яна Собеського, сміливого й мудрого вояка, що побив турків-яничарів під Віднем. [Ян Собеський (1624 – 1696) – польський король, відомий війною з Туреччиною, коли завдав 12.9.1683 р. нищівної поразки туркам під Віднем.]
– О, то ясний пан знає того свєнтего круля?
– Як Пана Бога кохам, добже зналем, бо багато років жилем у Вільневу, що під Варшавою, як шановний гість того направду свєнтего круля. Там, у Вільневі, його пишний маєток і розкішний палац. Але там славний круль жив припадком, у вільні хвилини від праці тєнжкої. Жив і в інших маєтках, ік приміру у Жовкві й у замку в Яворові. Там часто їздив на лови до своїх дідівських парків… О… по то були за лови! Матка Боска… прошу панство!
Панство замиловано слухало повідання живого свідка свіжої минувшини, свідка бучних розваг в пишному палаці й замку найкращого рицаря Красуні-Польщі. Старий пан повідав про розкішні бенкети, лови, турніри та залицяння до красунь-польок того безжурного хмільного вояцтва. Бо, прошу панство, те вояцтво часом розважалося сміливо… хе-хе… і з простими козачками… Коли пручалися, – сам пал господар таких частував нагаями, або… хе-хе… цькували і псами… Не любив пан господар жартувати… Що не так… натихмяст під руки і на стайню… Було… було…
Всі слухали, умлівали й хитали головами в такт дзенькоту маленької ложечки… А повідач із захватом бубнив:
– Апартаменти палацу у Вільневі були бардзо пєнкні та всі умебльовані з великим смаком. Адже, прошу панство, там доклало своїх рук багато найкращих майстрів, покликаних крулем з Рима, Мілана, Венеції… Перед палацом розбито було великі квітники, за якими вже зеленіли лепські дерева; росли там дуби, ясени та липи, а водилося в них безліч сарн, козуль, в озерах плавали білі, як сніг, лебеді, качки, різне болотяне птаство. До палацу приїздило злоте панство з красунями-цурками та синами – крилатими драгунами. Щодня влітку там веселий сміх, брязкіт чарок, лови, фейерверк… Увечері чарівна музика, танці, дівочий сміх, жарти і… кохання… кохання… Ах!., злоті часи… злоті часи…
І повідач з великої журби схилив голову на старечі руки… Всі мовчали і тільки слухали з жалем тужну мелодію пустотливих вічно юних надій на привернення мерехтливих чарів кохання, яка линула з балкона.
Приглядаючись до екс-короля, що так жадібно слухав беззубе шамотіння старого князя Чарторийського про розкіш і безтурботне життя в палаці останнього «Рицажа Жечі Посполитої», шо тепер так тужно оплакував канчуки і смертні бої хлопа на стайні, граф Орлик гірко думав:
– Як я смів ризикувати життям, рятуючи в Данцігу цю занедбану всіма руїну!
До нього притулилася дружина і шепнула:
– Пора їхати додому… тут тхне правдивою могилою… я направду не можу…
– Так… так… – притакнув граф. – Але все ж незручно якось увірвати таку… гм… старечу учту. Може, на прощання пройдемо один тур… лише один тур й тоді кинемося на свіжий вітер…
– Так, коханий, один лише тур… бо музика направду тут чарівна і… п’янить… вона присипляє, заколисує мертвим сном… Швидше відсіль!
Нараз згори пролунала мелодія чарівного вальсу, тихо… тихо, наче шелест тополі в присмерку осінньої ночі.
– Як там… як там… без нас… – вже плакав екс-король, беручи тремтливою рукою чарку янтарного вина, налиту незримим слугою.
І нараз повернувся до молодого подружжя:
– За ваше щастя: за вашу молодість, за вашу безжурну радість… – шепнув він скорботно.
І всі мовчки діткнулися губами чарок…
А чари мелодії ущипливо хапали за серце, і крий Боже, як хотілося всім побачити бодай крихту відслоненого куточка того бажаного щастя на згасаючому далекому обрію. Краплину рідного Краю… краплину… краплину. Граф по-справжньому спочивав у цьому закутку монастирської тиші. Мелодія навіювала сни-чари, й тільки тут несподівано відчув він, як швидко відлітала від нього золота молодість і як запізно відшукав він своє щастя в далекому краю. Мимохіть поклав він на долоню своєї руки маленьку ручку ніжної дружини в пишній блакитній робі з китицями білих троянд. Утиснувши ручку, він тільки шепнув:
– Один тур і… на свіжий вітер!
Закохана пара тихо, майже без руху зникла в присмеркових тінях, тоді раптово увійшла в пасмо золотих плям, що їх так щедро кидало світло з канделябрів, манірно хилились одне до одного, брались за руки й знов, наче привид, летіли й зникали в густих сутінках…
І знов ясніли в плямах воскового світу. А музика все тужила, і в звуках тих все вчувався плач, розпачливий плач, ридання невідомого, того, хто ніби ховався в сутінках присмеркового мороку… Ридання без волі, тужіння за тим, що вже навіки було поховано.
Старий король слухав ту мелодію-тугу, дивився на легку пару, що в сяйві тьмяного світу була ніби вся обсипана золотом, й самотньо пив янтарне вино.
Йому ввижався Краків, старий Вавель, пишний бал, вродливі панночки-шляхтянки з гусарами з срібними острогами у веселому котильйоні, музика й дзенькіт милозвучних острог, вівати й манірні поклони, бравурний брязкіт палашів й клятви жити для солодкої ойчизни, бити, нещадно бити азіата-москаля і вмерти за рідну землю.
Він важко звів очі й мляво глянув на пишний стіл, на воскові обличчя посивілих гостей, на одну-єдину пару, закохану пару в екзальтовому танку. Тоді стрепенувся, труснув головою і ще раз здивовано оглянув залу. Видиво зникло… І вже як не вдивлявся в імлу минувшини, не бачив вірних гусарів, не чув криків «віват!», дзенькоту острог, пристрасної клятви віддати життя за коханого круля, за солодку ойчизну. Чув тільки тужну мелодію, що вже скидалася на прощання з чарівною минувшиною. Бачив одну-єдину щасливу пару в легкому танку, бачив, як у пасмах жовтого світу ясніли й сяяли щастям обличчя маркіза й маркізи, вирвані чудом з чужого йому Версалю французького короля Луї XV.
Екс-король поволі схиляв все нижче й нижче сиву голову й нарешті утопив очі в веселе полум’я різьбленого в стилі барокко великого каміна. Десяток добре муштрованих валетів з аксельбантами через плече, як істукани, стояли без руху за три ступня від столу, стережучи очима найменший рух свого короля, щоб за одну мить кинутися з усіх ніг до послуг його величності. Але круль сидів без руху і все вдивлявся в полум’я каміна, шукаючи там щасливих вавельських днів. Даремно шукав… даремно… Круль сторожко, з насупленими сивими бровами, моторошно мовчав…
Мовчало й вишукане панство, з сумом поглядаючи на свого вигнанця-круля, вигнанця з коханої землі.
І кожен мовчки плакав і хилив голову.
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 168 – 174.