1. Василь Глинський

Микола Лазорський

Блискавкою майнула по всій Україні жахлива вістка про вавельські події та й про те, що князя Михайла Глинського король польський та сенат збанітували. Православна шляхта бралась за зброю. Всі Глинські, близькі й далекі їхні родичі, почали з’їжджатись до Києва, до берестейського воєводи князя Василя Глинського, що вже сидів в українській столиці. Вони ще не радились, говорили дещицю: про ранню весну, негідь, далеку дорогу… Питали одне одного здоров’я і все ж звертали на одне: чи козацтво часом не баламутить, чи не кидається часом у непослух?

– Кажете, все гаразд… то добре… – мугикав князь Василь. – Послух та ще й у наші скрутні часи, панове, не жарт… Мусимо бо мати не татарський чамбул, а як-не-як, слухняну козацьку корогву. Адже Литва й Польща обидві мають лицарів, добрих комонників. Тож мусимо й ми розуміти це та втовкмачувати козацтву послух та обов’язок хоронити батьківську віру від лядської наруги, – і в задумі гладив вуса.

Був він уже в літах, сріблилися вилиці, але очі мав орлячі. Старший брат Михайло шанував його і знав того вдумливого берестейського пана як сміливого козака, який не схибить. До всього той непогамований степовик вже приглядався й до Московії, шукаючи доброго спільника. Не гаючись, він вже заручив свою доньку Олену і склав угоду з великим московським князем Василем III про шлюб його доньки з тим великим князем в найближчі часи. Шлюб той мусив би склепати міцну спілку між Москвою та відновленою загальними силами Київською державою. Посередником в тому матримоніальному ділі були: князь Курбський та князь Іван Глинський – київський воєвода. Події наспівали, і треба було якнайшвидше рятувати спільну справу. Та й Москва сама шукала собі спільника проти Литви, яка все мостилася загарбати Ливонію: вона не хотіла втрачати доброго до моря шляху та споріднених земель і народу.