2. Рада перед походом

Микола Лазорський

Другого дня панство радилося про похід на Білорусь з тим, щоб десь під Смоленськом зустрітися з військом Московії та воднораз вдарити на ворога.

Другого дня панство вже радилося. Князь Михайло говорив довго: він наполягав якнайшвидше братися за зброю, поки вороги ще не загородили шляхів на Білорусь, якій вже дуже дошкулили польсько-литовські утиски. Він казав:

– Треба кувати залізо, поки ще розпечене. Беремося ж до двобою в слушну годину: поспільство щойно зрозуміло польську несправедливість, вона, та Польща, наявно безчестить нашу віру і вже силоміць втягає всіх в латинську віру. По містах наших поляки навіть замикають церкви, чинять бешкети; були такі ще випадки, коли панотців кидали до вежі. Про це гомонять скрізь. У Вавелі наших достойників відсувають, чинять несправедливі суди, як те ось недавно було зі мною. Тепер вже наш народ не має своїх репрезентантів при сенаті – сенат і сейм віддали всіх нас згори й донизу на волю польської шляхти.

Щоправда, у Степовій Україні, де і я маю посілості, поляки ще вагаються щось робити, заводити свій лад, бо і козаків там більше і є вже комонне військо при добрих старшинах. Отже, там їм небезпечно ламати ні віру, ні тих здобутків, які збереглися у нас від старої Київської держави. Але ніхто не скаже, чи й надалі так буде! Більш за все може статися так, що після загарбання Київщини та Поділля поляки й литвини підуть і на Степову Україну переводити всіх на латину, а всю нашу шляхту кувати в кайдани. Тому от і мусимо нагло братися за шаблю, ставати до бою з ворогом з корогвами, на яких напишемо: «За Київську державу! За грецьку віру!»

– Які ж у нас сили? Чи здолаємо подужати ворога? – питав князь Іван Глинський, київський воєвода. – Яких маємо спільників? Адже за плечима маємо все ще віковічного ворога – ординця, хоч і загнали його в Дике Поле аж до самого Криму. Та він ще живий і дошкуляє нам частенько.

– То направду віковічний ворог! – кинув і собі Остап Дашкович, той Дашкович, що тільки й думав, як би приборкати навіки того турецького спільника. – Ми от разом з князем Байдою-Вишневецьким на власну руку думаємо поставити на Дніпрі добру фортецю проти тих яничарів, так польські королі все стоять на перечепі, не дозволяють того нам робити.

– Чому? – дивувався князь Михайло.

– Тому, що Туреччина грозить полякам походами, – всміхнувся Дашкович. – Грозить пожежами та ясирем.

– Здається, Польщі яничари ніколи не чіпали… – кинув гнівно пан Ярема.

– Польщу не чіпали та, мабуть що, й не зачіплять. А Степову Україну то вже, мабуть що, спопелять, що ж до ясиру білого, то ординці як добрі знавці беруть тільки з Полтавщини, бо той товар найдорожчий в Туреччині.

Всі сміялись.

– Виходить, для Степової України скрізь гаряче, – мовив київський воєвода. – Тоді нам краще покуматися з кримським ханом Менглі-Гіреєм, залучити кримців до своєї спілки, а коли що не гаразд – зіпхнути його до поляків по ясир: не все ж і нам платити за польські витівки.

Всі мовчали… Нарешті пан Дашкович обережно спитав:

– Пан воєвода жартує чи…

– Ні, не жартую, – просто мовив той. – Я вже говорив про це з ханськими послами: пан хоч і зараз у похід. По правді, і не я підморгую тому хану, а більш московський великий князь Василь III. Зараз тому Москвину до зарізу треба мати приятеля: він просить ординців шугонути на Лівонію ближче до моря разом з московським військом. Нам треба ускромити Литву вкупі з Польщею та поставити на ноги Київську державу за допомогою тих же ординців та ще й москвинів.

– Чи так же воно буде гладенько, – роздумував пан Дашкович. – Не вірю я ординцям і на макову зернину, бо, хоч і йду на поміч вам, панове, а все ж піду й до Байди на поміч проти турків-яничарів.

– Нам не шкода тих поляків, – роздратовано встряв середущий – Богдан Глинський, «гаряча голова», як називали його дома. Він навіть стукнув кулаком по столу. – Хай пошарпають хоч раз тих ляхів, хай хоч трохи провітрять їхні голови від щоденної гульні та сороміцьких бенкетів.

– Так, так… вони за нашими спинами без просипу пиячать та ще й лізуть до нас і зовсім не знають, що то за звір ординець, а про яничарів і не чули, – гладив вуса київський воєвода.

Радились довго… Переслухали регіментарів, облікували військо козацьке, здогадну допомогу Москви й хана Менглі-Гірея. Проте надіялись більш за все на свої сили та білоруське поспільство: на нього найбільш і спирався князь Михайло, а ще більш на православне білоруське духівництво та всіх її архіпастирів, які притьмом бажали спекатися важкої польсько-литовської опіки. До всього гадали йти походом з Київщини на Мозир, а це вже було у Білорусі.

Несподівано старшина пан Дашкович, побратим князя Байди, кинув слово… слово, яке приголомшило всіх радників:

– Ми вже врахували все, навіть і те, чи добре підковано коні та чи повно стріл у сагайдаках комонників, не врахували лише наших потайних і дуже небезпечних ворогів з наших таки козаків грецької віри…

– А що? Може, кого ясний пан вже й пригадав? – нашорошено питав князь Михайло.

– Так… – просто відрік пан Дашкович. – Адже наш князь у тому Вавелі жодного разу не здибав князя Костянтина Острозького, хоч і бачив здалеку. Нині я провідав, що той князь, мабуть що, буде битися пліч-о-пліч з королем проти нас, козаків, одної з ним віри.

Радники мовчали. Нарешті князь Михайло кинув:

– Відкіль ясний пан чув таке?

– Чув тут, у Києві… Може, воно й не так, мушу ще перевірити, але все ж, гадаю, треба стерегтися того єзуїта, який приятелює з папським нунцієм Поссевіном.

– Т-е-е-к… – замислився князь Михайло.

Він пригадав тепер, як той вавельський фаворит все тулився до євнуха-короля й ніби ненароком уникав його – князя-маршалка – в тому пишному польському палаці. Навіть не було його і в залі на двобою.

«Мабуть що, пан староста каже правду, треба стерегтись того підступного Острозького: як-не-як, а на зрадника він дуже скидається: з нашими архіпастирями не буває на розмовах, те і я добре знаю, до католицького ж кліру дуже вже ласкавий» – але радникам не хотів нічого казати, бо й направду дещо не було ясним, хотів заждати будь-яких новин від самого пана Дашковича. Радникам тільки кинув:

– Побачимо… видно буде в боях, до кого він потульний: до своїх, грецької віри, людей, а чи до круля та його шляхти. Прошу ясних панів не вводити в блуд ні себе, ні мене, а казати лише твердо те, що вже діється на очах…

– Запізно все те буде… – буркнув пан Дашкович й хмарно замовк.

Рада постановила рушати на Мозир не далі як через тиждень, коли шляхи добре підсохнуть на весняному сонці.