5. Посольство до Острозького
Микола Лазорський
Другого дня на світанку гінець Гаджієнко вже мчав до Орші з листом, зашитим у шапку. В самому місті зараз же побачив якусь незвичайну метушню: скрізь було багато війська, найбільш комонників з литовською зброєю та в гостроверхих сталевих шоломах. Хмарно оглядали гінця з білою хусткою на плечі й невеличкою сурмою на ретязі. Його не чіпали аж до самих дверей, де стояв, мов скам’янілий кентавр, суворий, увесь зашитий в лати, жовнір. Нараз загородив дорогу і гнівно крикнув:
– Куди?
– До пана воєводи.
– Відкіль й до якого пана воєводи?
– З табору князя Михайла Глинського до князя Костянтина Острозького.
– З чим?
– З мировим листом до власних рук ясного пана. Жовнір поступився на один ступінь. В дверях стояв уже сам маршал. Суворо оглянув гінця і казав йти за ним нагору до великої зали. Але його вже перестрів худорлявий, високий пан в легенькій шапочці. Твар була теж сухорлява, очі гострі, допитливі. Він все гладив маленьку борідку і все придивлявся до посла. Гінець нараз став, виструнчився: він впізнав відомого всій Україні князя Острозького.
– Від кого й чого? – проскрипів князь, хмарно оглядаючи білу хустку на плечі пана Гаджієнка.
– До ясного пана послом від князя Михайла Глинського.
I подав пакета.
– А-а-а… – протяг Острозький, і твар його нараз потемніла. Проте пакета взяв. – Тут стій…
Тоді глянув на маршалка й процідив крізь зуби:
– Прошу бути обачним… – й швидко пішов до відчинених дверей.
Довго не чути було того високого, як жердина, князя. Прийшов він до зали не сам, а з двома якимись польськими лицарями. Всі підійшли впрост до гінця й стали розглядати його, як якесь заморське чудо. Нарешті один з них, старіший і з сивиною, почав розпитувати гінця, хто він, відкіль приїхав, де стоїть табір і чи багато війська у того «зрадника-бунтівника, того вбивці королівського маршалка, коханого Януша Забжезинського».
– Скільки має війська князь Глинський, про те пише сам пан воєвода ясному пану в листі. Сам же я знаю тільки, що в оборону Київської держави стало все поспільство грецької віри, ординці Менглі Гірея та ще московська рать. Князь наказав передати листа ясному пану, бажає миру, спокою і не проливати братньої крови.
– Гм… миру… А нащо ж він зібрав військо своє й чуже? Нащо хоче бити направду мирних поляків та ще й свєнтих ксьондзів… га?
– Того не вєм… Знаю, що пан мій хоче миру, а мені, своєму гінцю, наказав привезти від найяснішого пана воєводи листа на замирення…
– Пся крев! – заверещав молодший старшина і замахнувся, але все ж не вдарив. – Радій, що посланець, я б тобі показав того «миру»! Але дарма: я ще зустріну тебе в полі, будеш разом з твоїм паном-вбивцею на кілку.
– Коханий пане! Облиште цю погану справу, – лагідно мовив сам Острозький і легенько відвів «коханого пана» на бік. – Слухай, лотре! – повернувся він до посла, і твар його нараз набрякла й почервоніла. – Слухай ти, бидло! Карбуй і пам’ятай: писати твоєму дурному пану не буду, скажеш все те на словах. Розженемо всіх вас байбарами за вчинений бунт, пертрактовувати ні з ким не будемо, а коли піймаємо твого баламута-пана, вивеземо зараз же до Кракова: там на майдані його почастуємо золотою бичачиною…[ «Частувати золотою бичачиною» – пекти живцем у мідяному бику.] Знатиме, як підіймати до бунту русинське бидло. Я тут владар і так і зроблю, як кажу: білоруси й українці Степової України мусять бути на послуху польсько-литовської корони. Коли ж став бунтувати, хай несе покуту, люту кару. А тепер… геть ік бісу відсіль, та стережися добре, бо… – вже шипів він, – підеш голубити бика разом з своїм паном-зрадником.