9. Лист до Яреми

Микола Лазорський

У просторому «терему» боярина Петра Ординцова-Нащокова на широкому ліжку в спочивальні лежав поранений пан Ярема Сангушко. Блідий, знесилений лежав без руху. Дивився з сумом у відчинене слюдяне вікно на великий боярський сад і думав невеселі думи:

«Пішло вже на другий рік, – думав він, – а я все не можу одужати, все не можу стати на ноги, плигнути на вороного й стрілою умчати додому… до коханої. Настусі. Як вона, що робить й чи жде мене? Не чути ні вістки, ні відгуку… наче закопали мене в темну могилу… Край це такий, що не хотів би й дивитися на нього: люди дикі, неохайні, дарма що князі, мова моторошна, вживають багато татарських слів… Може, ці москвини рідня яка тим ординцям, адже живу у такого, що зветься Ординцем… Охо-хо… А нога все болить, плече заніміло, а нога дуже ниє… Лікарі, хвала Богу, тут німецькі, гоять не погано, кажуть не квапитися, щоб не пошкодити, загоїти швидше виразку, а мені вже вривається терпець! Треба б, он як треба до Санджарів. А може і в Санджарах її немає, може, десь далеко живе, вістку не подає про себе! Не знаю, що й думати, що казати. Князь Михайло заглянув тільки двічі, та й то ненадовго. Коли спитав, як буде з тим Острозьким, чи підемо вдруге, замахав руками і велів мовчати, тільки й сказав: «Збираємось на Смоленськ. Цар Василь добрий до всіх нас, всіх наділив маєтками, а нас, Глинських, держить при собі, як родичів і добрих дорадників». Ще вдруге був, казав, що тепер посів велику посаду, допомагає небога княгиня Олена! «Бачу, дуже радіє. Ну що ж, хай Бог помагає! А мені тут не сидіти: коли Бог дасть полегшає, зараз же умчу в Україну… Ах, Настуся, Настуся!..»

Так думав пан Ярема з дня в день… Все питав стару покоївку, чи є які новини… Але новин не було, як не було.

Одного разу покоївка сказала, що до хворого зараз буде сама княгиня з якимись новинами. Пан Сангушко дуже схвилювався: княгиня Олена відвідувала його вряди-годи – теж була в різних клопотах.

Пан Ярема оглядався, але нікого не бачив. Він давно вже кинув осоружне ліжко і тепер часто прогулювався, навіть виходив на ґаночок подихати весняним вітром, весь час спирався на костура. Але на ґаночку сидів не довго… В «спочивальні» сидів у незграбному кріслі, видно, домашнього теслі робота, думав думи і прислухався.

До кімнати нарешті вступила величава княгиня Олена, государиня московська. Була у якомусь досить гарному вінці, «кокошнику», що горів самоцвітами, пишній парчевій робі, але без перехвату, як на наших корсетках, й золотих маленьких черевичках. Бачив її давно і тепер замилувано дивився на свою «сестрицю»: була рожева, як маків цвіт, і очі паленіли щастям.

Вона тільки махнула рукою й шепнула:

– Не хвилюйся, дорогий братику: все благополучно.

– А що, яка вістка? – нетерпляче питав змарнілий козак.

– Вістка з самих Санджарів… – знов шепнула пані Олена і прикрила ручкою вуста. Але юнак все ж крикнув:

– З Санджарів! Боже мій… – і несамовито припав до її руки.

Пані Олена мовчки подала «цидулку»: писала її тета Висовська.

«Не знаю, мій любий пане, – читав пан Ярема, – чи дійде ця цидулка до твоїх рук, бо ми й зовсім не знаємо, де ти є. Після баталії під Оршею ми зовсім загубили твій слід та й сліди усіх наших родичів. Тільки оце недавно довідались про княжну Олену, яка в Москві стала великою панею, першою парсуною того далекого краю… Хай її Бог благословить щастям-здоров’ям. Отож думаємо, що й ви всі там біля неї. Все виглядали тебе або бодай гінця Гаджієнка… Але і його не видно, не чути… Переказували, ніби забрав його отой кат Острозький під Оршею та послав до Кракова на великі муки, ніби вкинуто його до розпеченого мідяного бика, там ніби засмажили. Правда то чи ні – не знаємо. Молимо Бога, щоб то було все неправдою. Хай Пан-Бог змилується над всіма нами.

У нас все тихо. Після тої страшної Орші стало ніби і зовсім тихо: ніде нічичирк. Тільки князь Байда-Вишневецький раз навідався, набрав хлопців, подарував нашому пану сотнику барило червінців та гарбу турецької зброї ніби для козацтва, а Настусі скриню турецьких шалей… Питали за вас всіх, знизав тільки плечима. Казав, їде вас шукати… Настуся журиться, виглядає… Щоб не сушити себе, вчащає до церкви, править молебні… Дома все наглядає, не хоче й розважити себе з панночками… Читає молитовника або отих греків, що навчилася ще в Чернігівському монастирі від святого ченця Питирима…

Коли живий-здоровий – мчи додому, до Санджарів… А тільки нам тут багато…»

Далі що було написано, пан Ярема не розібрав: було кілька слів зовсім затерто, а в іншому місці й зовсім попсуто папера. Він хвилювався і навіть підвівся з свого крісла.

– Куди ти? – здивувалася княгиня.

– Треба їхати…

– Не поїдеш, козаче! – терпко мовила княгиня. – Не виїдеш і з двору, як впадеш з коня. Мусиш одужати як слід, не мала дитина.

– А коли ж, коли ж? – благально простягав він руки.

– Кажу ж: потеплу, як одужаєш… Поїдеш влітку. Юнак зітхнув і важко сів: бачив і сам, що ще занадто слабий.

– А що то тета пише за нашого Гаджієнка… Чи правда те?

– Правда… – шепнула княгиня. – Добре знаю, що все те зроблено з наказу того юди Острозького… Ну-ну… пам’ятатимеш Глинських! Ми ще вернемось…

І очі її паленіли, як блискавиці.

Направду пан Ярема одужав тільки влітку. Не гаючись, він помчав у свої рідні степи… Був золотий місяць липень…