4. Зрада князя Острозького

Микола Лазорський

Старшини з своїми комонниками отаборились у невеликому селі, недалеко від Орші. На цім тижні мусіло під’їхати і військо московське на допомогу князю Михайлу. Не гаючи часу, старшини зібрали нараду, на якій князь Дашкович мав щось казати про ворожий табір та його задуми. Цей твердої вдачі, залізний вояка часто все робив на власну руку, що в ті часи вважалося доцільним, тим більш що робив усе досить щасливо. Але зараз сам бачив, що годиться-таки порадитись з усіма побратимами: справа була тяжка й дуже небезпечна.

– Сталося те, про що я тільки здогадувався, – гримів пан Дашкович. – Сталася зрада! Князь Костянтин Острозький, на якого ми покладали великі надії як на брата-українця одної з нами віри, пішов-таки з поклоном до польського круля, пішов до нашого запеклого ворога, віддав тому крулю свою лицарську шаблю. Питаєте, чи є тому жахливому ділу докази! О, напевне є! Без доказу ніхто не насмілився б і слова сказати проти того князя-зрадника! – і він люто вдарив палашем по столу.

До селянської хати, де радили радники, вступив гінець пан Гаджієнко.

– Де тепер князь Острозький з своїми литваками? – суворо питав пан Дашкович.

– Я з своїми лазутчиками довідався, що князь Острозький разом з польським королем спішать з Кракова до Орші.

– Хто казав? – гримнув Василь Глинський і навіть перекинув лаву, на якій сидів.

– Маємо «язика», й не одного, а з десяток з різних займищ: всі вони кажуть одне: король і князь Острозький будуть тут скоро, і не самі, а з великим військом. Знаємо ще й від тих, хто поїхав до Вавеля з тим Острозьким та коли саме виступили в похід.

– Де ті «язики»?

– За дверима…

– Покликати!

Двері широко відчинили, й до хати вступило десятеро литовських драгунів і двоє поляків. Руки були пов’язані, стояли тихо, схиливши голови. То були ворожі пікетчики й вартові: вони проводили князя Острозького з Вавеля аж до своїх пікетів, їх тут захопили козацькі лазутчики.

Князь Василь казав усіх вивести до другої хати, тоді стали розпитувати кожного окремо. Всі в один голос казали, що князь Острозький з королем вибрались з Кракова на Оршу з великим військом. Король мусив би збочити до Дніпра, щоб перетяти шлях москалям назад до Москви, сам князь Острозький йде на Оршу з військом більш як на п’ять тисяч.

– Вивести за хату, – буркнув князь-воєвода, блідий як крейда.

Через п’ять хвилин почувся постріл, і гомін затих.

– Що будемо робити, пани радники?

– Що ж! Будемо битися з собакою-зрадником! – скрипнув зубами київський воєвода.

– Я думав, – казав спокійно пан Дашкович, – той зрадник не посміє йти проти своїх братів, проти народу своєї віри, але ж бачу помилився я, й дуже помилився.

– Все ж треба б якось з ним погомоніти, – озвався київський воєвода. – Може б, ми й ускромили його тихим словом. За шаблю схопимось вже тоді, коли не буде іншої ради на його барбаринську зраду.

– Що саме хотів би сказати ясний пан тому братовбивці? – питали радники.

– Гадаю ще не пізно послати до нього парламентаря з листом. Торкнути серце і тим самим врятувати душу від згубної братовбивчої війни.

Пани радники посупно мовчали. Тоді пан Дашкович обережно кинув:

– Можна б спробувати, гріха немає тут, а більше за все одна тільки користь… можна… Тільки ж треба і не абияк писати, вміючи вщемити серце.

– Листа вже написав старець Божий чернець Питирим, ми тут всі просили його та ще не знали думки панства. А склав гарненько, може, панство послухає? – питав князь Іван.

– Згода, читайте…

Князь Іван розгорнув пергамента. На ньому дрібненько було писано слов’янсько-українською мовою так, як тоді писалося скрізь по всій Литві та й Україні.

«Ясний пане наш, князю Костянтине! Чолом б’ємо тобі, милостивий наш пане, з того боку Дніпра брати твої одної з тобою віри. Цим саме листом благаємо вислухати нашу біду-горе. Прочули ми від надійних людей, що прогнівився ти на нас гнівом гріховним. Подав руку королю польському Жигимонту «Старому» за те, що не дозволяємо польським ксьондзам втручатися в справи наших святих церков, не беремо їхнього статуту та боронимо грецьку віру, в якій хрестилися наші діди-прадіди та й нам, своїм нащадкам, заповідали моцно держатися тої преславної святої Христової віри ще з часів святого рівноапостольного великого князя Володимира. Творячи волю того Заповіту, ми всі як один зараз стали оружно проти ворога нашої церкви польського короля та його католицьких церковників, стали всі на захист свого національного скарбу грецької віри. Не йдемо на того злого короля в його Польщу, не ламаємо й держави його, але й не пустимо до себе в свій край посягати на нашу святиню, на нашу державу. Не на те ми виганяли злого Батия-хана Золотої Орди зі своїх земель разом з великим князем Вітовтом, щоб віддати наш край, нашу Київську державу новим панам – Польщі та Литві. Такого знущання над нами – християнами грецької віри не допустимо. З великими надіями на Божу допомогу ми, русини й білорусини, стали оружно на своїх кордонах, щоб боронити край свій і все християнське поспільство від ворога-напасника.

Чого ж ясний пан зараз береться за меч? Проти кого йде і за кого стає? Знаємо добре, що ясний пан не католик, знаємо, що ясний пан ревний християнин такої ж грецької віри, як і ми всі. Нащо ж пан обертає свій гострий меч проти нас, проти єдиновірного з ним народу? Схаменися, ясний пане! Схаменися й ставай до наших лав проти напасника-католика, захланного короля, що хоче силоміць привласнити стару Київську православну державу та й тим самим упокорити нас, земельних державців і весь народ грецької віри; який хоче силою навернути Білорусь й Україну на латинську віру, йди до нас, ясний пане, допоможи нам відіпхнути ворога від рідних земель та тим самим воскресити матір нашу Київську державу для вічного миру та супокою на вільних наших землях!

Підписали власною рукою всі князі Глинські, Дашковичі, Сангушки та Вишневецькі».

Потому рада довго сперечалася: всі просили найпаче змінити благальний тон листа на більш суворий, більш наполегливий. Воєвода київський мимоволі дещо змінив, казав переписати з тим, щоб завтра ж і передати його через парламентаря до рук магната Правобічної України.