7. Глинські на Москві
Микола Лазорський
Князь Михайло Глинський благополучно приїхав до московської столиці. Разом приїхали й ті достойники, що допомагали йому у війні проти Польщі та Литви. Москвини вважали поразку не дошкульною, збитки не великими: побиту «рать» вони лічили на мідні гроші. Вони були вперті, як після побачили Глинські, бо твердо знали, що скоро прийде час, коли вони відберуть Смоленськ, притьмом дорогий їм, як місток до близької Балтики.
Але князі Глинські думали не так: вони бачили глибоку поразку, загибель надій і мрій про відродження старої Київської держави.
Повстання братів Глинських, розпочате раптово, без підготовки і точного розрахунку, кінчилося цілковитою поразкою. Польща-Литва спромоглась за прецінь короткий час вислати під Оршу потужну силу, очолювану досвідченим польсько-литовським гетьманом князем Острозьким. Інсургенти були занадто слабі, спільники – Москва і кримський хан – й цілком не тямучі у військовій штуці. Хан, мабуть, і пристав до спілки з підступною метою пограбувати Правобічну Україну. Отже, Глинські, розбиті впень, змушені були відступити на Московщину.
А як же українські магнати, Запорозька Січ? Українські магнати дивилися на цей шляхетний герць як на авантюру, тому й не схотіли дати підмоги. Січ же тільки народжувалася, багато січового товариства держало дозор, тобто пильнувало турків на канівських та черкаських кордонах, городове ж козацтво в ті часи було під суворим наглядом самого магната. До всього не було ще широкого розголосу про повстання, і поспільство майже нічого про те не знало.
Військові події відбувалися далеко, десь в Білорусі (Орша), отже поспільство з дня у день робило панщину, а панство верховодило у себе поспіль з польськими магнатами. Проте коли брати Глинські журилися в Московщині, приречені лихою долею жити в еміграції, журилася разом з ними й Степова Україна, журилася й Січ, куди тягла «сірома» й де добре віддзеркалювалися глибокі роздуми січового братства про волю й право, де плекалися все ж прикінцеві надії на остаточний розрахунок «з дуками-панами».
Минуло кілька літ, і на Вишневеччині стали забувати князів Глинських, збанітованих польськими королями. Маєтки їхні було секвестровано, і на Глинщині скоро осіла польська гонорова шляхта: Кальницькі, Огньови, Башкирцеви, Мирські… Від Глинських, як уламок у спогадах, лишилося тільки урочище Глинське, де згодом виросло село чи містечко, приписане до Лубенського полку. Вже ніхто не міг сказати, хто там коли жив і що то за вали, на яких влітку буйним цвітом цвітуть польові квіти та вітер все шелестить осиковим листячком… То українська минувшина…