3. Похід на Білорусь
Микола Лазорський
Зараз же в перших числах березня місяця князь Михайло з братами вирушив з Київщини на Полісся. Там його давно вже виглядали білоруські старшини. Він обложив Мозир, який без бою відчинив ворота не як ворогу, як казав єпископ Іоанн, а як лицарю-рятівнику «нашого знедоленого народу». По Мозирю князь Глинський благословив йти далі… Скрізь його щиро вітали, а по інших містах зустрічали й церковними дзвонами, віддавали тому воєводі гетьманські почесті, «мов би володарю якому», як писали про те диво сучасники. Православне духівництво, ченці, черниці, все поспільство – всі виходили князю-воєводі назустріч з китицями квітів, церковними святощами… По дорозі до храму розстеляли коштовні килими, цілували руки, вітали радісними духовними кантатами.
Князь Михайло пройшов майже половину Полісся без боїв і вже лаштувався в похід до Смоленська. Його брат, новгородський староста князь Василь повів військо на Київщину, впрост до Житомира та Овруча. Цей сміливий князь хотів підняти посполите рушення, підняти всю тамошню шляхту проти Литви, відсунути її геть далі в її давні кордони. Йому пощастило направду поставити проти Польщі-Литви майже всю тамошню шляхту; до нього приєднались такі магнати, як Друцькі, Одинцовичі, Жижемські, Козловські, Дрожді… Всі вони заприсяглися боронити Україну від ворогів, вавельських та віленських узурпаторів, цілували хрест на вірність князю Михайлу Глинському як правдивому державцю відродженої старої Київської держави, визволеної ним з «лядської неволі».
Похід князів «грецької віри» проти «захланних католиків» на перших порах видався ніби щасливим. Здавалося, що й сама природа святкувала ту перемогу. Весна впала рання, скрізь все зеленіло, буяло, брунилося… Хлібороб нарешті скинув віковічне ярмо неволі… Нині, знаменуючи себе святим хрестом, врочисто орав вже землю свою, не татарську, не литовську й не лядську, а таки свою, предківську з діда-прадіда, у своїй відродженій Київській державі, орав і не оглядався на ляха-татарина: знав бо твердо, що робить своє діло за спиною військової потуги своїх владарів.
Ремісництво, крамарство, різні цеховики стали до своєї праці… Скрізь відмикали замкнуті польською шляхтою грецькі церкви… Дзвонили дзвони, благовістили відродження вільного краю, обіймали одне одного, здоровили з воскресінням коханої Ойчизни… Так поспільство Білорусі й України вітало князя Михайла, так раділо в перші дні свого вільного життя на вільній землі.