1. Роксоляна жертвує на церкву

Микола Лазорський

Минуло ще три чарівних літа, три теплих на Босфорі літа, які згодом принесли султанському палацу разючо гострі зміни. Читаючи Коран, Роксоляна не довго вагалась й швидко схилилась перед владним жестом Сулеймана Великого: зрештою вона взяла з ним шлюб. Роксоляна замінила померлу Фатьму й перейшла жити в розкішні покої самого султана. Через рік вона подарувала йому сина Магомета, законного наслідника султанату. Прийшли воднораз і всякі клопоти та негаразди, двірцеві інтриги, чвари… Вона вже забула всі свої дівочі мрії: вирватися з гарему на вільну волю, полетіти до рідного краю, розшукати свого Ярему й зажити своїм щасливим життям серед родини, серед свого народу. З Оксаною вона навіть мало й говорила тепер, тільки вряди-годи перепитувала про ченця Ізидора та новини з далекої України. Але новин не було, а коли що й залітало до сералю, то було невиразне, плутане… Лише одного разу довідалася напевно, що пан Ярема став козацьким старшиною, живе на Дніпрі, десь на Томаківці і разом з Байдою та Дашковичем збирається в похід на Молдавію проти самого султана. Вона замислилась:

– Невже той старшина має велике військо? – питала вона заклопотано.

– Того не знаю… – хмарно відрекла панна Оксана. – Передавали, що має січовиків таких, що й яничари стережуться їх.

– Не боїться, виходить!

– Мабуть, не боїться… адже то Сангушко! Відомо всім, що ні Сангушки, ні Вишневецькі не бояться нікого…

– Знаєш що, серце, – озвалась султанша несміливо. – Передай оцей капшук з золотом панотцю Ізидору, а другого – для… січової церкви. У них в кошу є така церква святої Покрови… Передай так, щоб не бачив отой старий євнух.

– Не забула, бува, ще чого? – питала суворо панна Оксана.

– Передай панотцю, що Роксоляна однакова, якою була в Україні, така й зараз: богобоязна і в серці носить Божественне ім’я Христа.

– Я кажу йому це щоразу, і він те добре знає. Щоразу передає своє благословення і просфору. А дар передам, як святиню.