3. Єзуїти

Микола Лазорський

Чернець Ізидор до якогось часу мовчав: довідався він, що грізний султан занурився в свої родинні клопоти й відсунув, а може, й зовсім занедбав військові справи, перестав лякати Балкани, забув Відень.

Але зараз його дуже турбували релігійні новини в Європі, і насамперед реформатори-лютерани та супротивники того руху, незвичайні оборонці чистого католицтва «єзуїти». Чернець мав друзів в тих краях і знав, що робиться не тільки поза Балканами, а й геть далі, впрост до Іспанії й Польщі. Він, як і всі греки ортодоксальної віри, не любив католиків й навіть ненавидів їх найпаче після згуби Візантії, вважаючи папу головною причиною згуби висококультурної грецької держави, якою була сто років тому Візантія. Тому запеклого ворога католицтва, впертого реформатора Мартина Лютера, Ізидор вітав палко й щиро адорував усі лютерові настанови, які докорінно міняли не тільки форму, а й саму суть католицького віровизнання. Лютер дуже розхитав авторитет католицької церкви, указуючи на її гріховні настанови, відхід від апостольських канонів, невірне тлумачення Святого письма, інквізицію, аутодафе, індульгенції, нетолеранцію чужої віри, гординю… По всій Європі лютерове очищення християнської віри від намулу католицьких настанов було сприйняте радо, оскільки сам Лютер забороняв народові сплачувати великі податки Ватикану на побудову Собору.

Ватикан був вельми заклопотаний таким сміливим й несподіваним підкопом під фундамент міцної, здавалося, католицької церкви. Але скоро Рим найшов свого сильного оборонця католицтва, фанатика, каліку-вояка, згодом бродячого ченця і лікаря Ігнатія Лойолу. Цей дивоглядний іспанець підібрав собі добрих помічників: Петра Фавра, Францишка Ксаверія – французів, молодого ентузіаста іспанця Дієго Лонза та ще дидаскала Миколу Бодабіло. Цей гурток уфундував «Товариство порятунку людських душ», написав статут й передав його папі Павлу III (Олександер Фарнезе) на ствердження. Цей статут папа негайно апробував (1540 р.) і благословив товариство на велику працю-боротьбу з усякими «єретиками».

Статут перш за все вимагав від членів нового ордену релігійної дисципліни й беззаперечного послуху керівнику ордену – генералу і папі. Членами ордену мали бути лише добре освічені духівники, талановиті елоквенти (красномовці). Членам ордену дозволено було притягати до католицтва нових прозелітів (релігійних агітаторів) всякими заходами, а навіть недозволеними цивільними законами, «все для Божої слави». Пізніш це товариство було названо «Товариством Ісуса», а всі його члени – «єзуїтами». Отже, «для слави Божої» єзуїти допускалися в своїй роботі не тільки обману, але й шахрайства, провокації, наклепу, гіпокритства й навіть вживання отрути або ножа. Отже, єзуїти з тих часів зажили недоброї слави: в доборі членів свого товариства були вони неохайні свідомо. Але воднораз вони й дорожили такими духівниками, які були здібними елоквентами (красномовцями). Здебільшого єзуїти-красномовці не підпирали своїх казань ґрунтовними доказами, тому їхні ті казання часто-густо таїли в собі духовну порожнечу, хоч і тягли до себе тих, хто шанував більш за все зовнішні форми релігійної краси. Суворо додержуючись статуту, вся верхівка ордену мусила мати добру освіту. Про це дбав сам папа, щоб затамувати вихід з лона католицької церкви «добрих католиків», зміцнити папську владу і спинити вплив Лютера на побожних християн. Папа ж перший і розпочав енергійну боротьбу з реформаторами.

Розбудова єзуїтських шкіл відразу дала добрі наслідки для католицької церкви. Щороку колегіуми випускали армію нових поборників католицтва, які згодом дуже пожвавили роботу єзуїтів. Вони скоро відчули свою міць і стали ширити католицтво в нових суворих формах вже за межами західних європейських держав.

У Польщі таку Божу роботу розпочав папський нунцій А. Поссевіно, саме там, де населення було православним – у Галичині, Білорусі й Правобережній Україні. Поссевіну ретельно допомагали польські ксьондзи: вони вербували до новофундованих колегіумів дітей українських магнатів і обертали їх на католиків. Часто-густо юнаки вертали додому не тільки покатоличені, а й сполонізовані, вороже наставлені до батьків – православних донаторів. В цей спосіб було сполонізовано та покатоличено сина Раїни Могилянки-Вишневецької – фундаторші монастирів православних у Лубнах та Прилуках – Ярему Вишневецького, дітей православного князя Костянтина Острозького, Сангушка, Семашків, Радзивилів та ще силу молоді православної з Степової або Лівобережної України.