4. Ізидор радиться з Оксаною
Микола Лазорський
Чернець Ізидор сидів у глибокій задумі… його лякав той невідомий йому каліка-військовик Лойола, той фанатик, що за короткий час став майже легендарним борцем за католицьку віру, яка на очах старого ченця стала хиріти й занепадати під натиском фанатика-реформатора Лютера. Тепер, на його ж очах католицька віра воскресла і з подвійною силою тягла до себе не тільки тих, що було захиталися в тій вірі, а й тисячі нових прозелітів.
Та чи не найбільше непокоїло його те, що до єзуїтів тяглись, як рослина до сонця, майже всі ті аристократи Степової України, які були так ще недавно вірними греко-ортодоксами.
«Не може бути того, – думав він, – щоб разом з Візантією було назавжди поховано і її суто християнську віру! Не може того бути! Адже самі султани, такі ревні апостоли магометанства, султани дали нам, християнам, притулок у самому Константинополі. Так невже ж грецьку віру Господь дозволить тому папі втопити в болоті, осквернити, знищити! Боже! Поможи нам зберегти Твій Божественний дар в серцях твоїх дітей – українців Степової України!»
Він зі свічкою в руках довго молився перед образом Христа в терновому вінці… Хтось несміло стукнув у важкі двері:
– Хто там? – суворо спитав чернець, важко підводячись на ноги.
– Іменем Христа і Пречистої Діви Марії відхили двері святий отче…
– Це ти, Оксано, вишневий цвіт України?
– Я, святий отче…
Двері відхилились, і Оксана вступила до келії. Вона взяла благословення і важко сіла на лаву.
– Прийшла від султанші з пожертвою і за всякими новинами.
Чернець вмостився проти неї і мовчки слухав. Оксана витягла з кошика два кисети і поклала на стіл.
– Куди, на яке благе діло пожертва? – питав панотець Ізидор, плющачи очі від утоми.
– Один кисет на вашу церкву, святий отче, другий – на Січову церкву Святої Покрови.
– Благословенний дар від благочестивої полонянки беру з глибокою подякою… Сугубо дякую за дар на святу Січову церкву – єдине лицарське пристановище православія, – зітхнув чернець, побожно знаменуючи себе хрестом.
– Чому то православіє гониме? – питала Оксана, ховаючи до кишені хустку.
– Тому, побожна дочко, що прийшли вже чорні дні на православну церкву. До цього часу ті злі дні були далеко від Вишневеччини, була та країна вельми побожна й щаслива дітьми своїми. Нині чорна тінь супостата-деспота впала і на той Божественний край.
– Я щось не втямлю вашої речі, святий отче. Скажіть мені простіш, бо мушу все передати нашій Роксоляні-султанші.
– Не називай нашу щедру донаторку православних храмів таким безбожним ім’ям. Для нас усіх вона богобоязна й упадлива до Пана Бога раба Божа Анастасія.
– Да буде слово ваше, отче, свято. Мені самій ліпше звати її правдивим ім’ям при хрещенні Анастасією, – сквапно рекла Оксана. – Але там, у палаці, вона тільки Роксоляна.
– То там, а тут, перед образом Христа в тернині й Непорочної Діви Марії, вона тільки Анастасія…
Оксана мовчки схилила голову, тоді тихенько спитала:
– Хочу знати, які знаєте, отче, негаразди в моєму коханому краю…
Тоді чернець повільно й просто розповів все, що знав про нову витівку папи, про орден єзуїтів, його фундатора, дивацький статут і зрештою про запопадливу роботу єзуїтів у католицьких державах, боротьбу з лютеранством, самого Лютера, недостойні засоби заманювання в лоно католицької церкви, єзуїтські школи-колегіуми, нечесне католичення та обертання на поляків українців-молодиків з шляхетних православних родин вже в самій Вишневеччині.
Оксана слухала уважно: вона і лякалась і все ж не дуже вірила тому, що казав отець Ізидор, думала що і сам чернець став жертвою тих нісенітниць, всяких пліток.
– Може, воно й не так трохи, – лякалась вона. – Може, хто наплів зі страху або ненависті до тих католиків-єзуїтів.
– Ні, голубко, таким не жартують. Єзуїти ведуть запеклу боротьбу з лютеранами, які вже відійшли від католицтва, а таких дуже багато. Єзуїти йдуть навально на своїх ворогів, вже палять святі книги тих лютеранів, обзивають їх єретиками, проклинають по своїх церквах… були вже випадки безчестя, навіть допускалися морду, в’язниць… Я все те перевірив…
– Так тож роблять з лютеранами, а ми ж православні…
– З православними роблять ще гірше… Не дурно ж я, серце, пішов геть з Чернігова… Адже поляки чинили по тамошніх монастирях святотатство ще до єзуїтів, так вони ненавидять українців. А тепер, коли прийшли єзуїти, вже по всіх українських містах йде брутальний бешкет, навіть трапляються вбивства… То все робота єзуїтів, яким допомагають польські духівники, польські жовніри… Вони замикають православні церкви або переробляють на костьоли, або ще гірше – на свинарники! Там силоміць перехрещують всіх – і великих, і малих…
– Здається, у Вишневеччині такого не чути, там тихо… – вела своє Оксана: вона ще не вірила.
Тоді чернець показав їй листи, прислані йому з Вишневеччини архімандритами Лубен, Прилуків, Полтави… В листах тих писалося про жахи єзуїтів, польських жовнірів, писалося і про магнатів, які все посилають дітей в науку до єзуїтських колегіумів, де дидаскали-єзуїти обертають юнаків на католиків.
– Хіба наші високі пастирі потурають цьому насильству?
– Далебі, не потурають, але ж не мають сили боронити людей від тих єзуїтів: адже хто насмілиться йти проти них, тих беруть до в’язниці, католичать оружною рукою, жовнірами. Сама бачиш тепер, як віра наша гине в такій неволі, – плакав отець Ізидор.
– Щось тут не так… – роздумувала Оксана. – Чому саме єзуїти беруть гору у нас, на Вишневеччині? Чому наші пани-шляхта віддають дітей своїх не до наших шкіл, а до шкіл польських? Чому то так: кращі там школи чи що?
– Слушні слова, дочко слушні… Адже ті школи-колегіуми заведено в Польщі, ба навіть на Вишневеччині і в Києві недавно. Завели їх все ті ж єзуїти, вчені люди, тому, мабуть, і пхається наше панство до тих єзуїтських шкіл…
– Тоді й нам треба фундувати такі школи, на зразок польських, тільки з своїми дидаскалами, православними, відсилати дітей не до Кракова чи Варшави, а до Києва або Чернігова… – радила Оксана.
– Мудра дочко! Кажеш сугубу істину, та не так-то легко розв’язати те, що зав’язали єзуїти. Ми дуже спізнилися з тими своїми школами, це так, але є й інша закорючка: саме панство, саме наше духівництво між собою в розбраті. Ото й є найголовніша наша турбота. Одні пастирі тягнуть до поляків, бо, бач, там пишнота й елеганція, у нас на Вишневеччині простота, хоч студенти знають добре латинь та греків, добре навчені гомілетики (красномовність), та ж не такі спритні, як вчені єзуїти, і, втім, дуже відстають… – бідкався чернець.
– То нічого, святий отче, аби були й у нас високі школи та добрі дидаскали, – потішала його Оксана. – Можна поволеньки наздогнати своє, як то кажуть, і пізно не завізно…
– Багато втрачено, – зітхав чернець, – смертельно багато втрачено… не доженемо…
– Що ж робити? Коли не сила, треба брати хитрощами або терпінням, тільки не сидіти склавши руки… Час не стоїть…
Чернець мовчав і тільки шептав молитви та все зітхав.
– Можна сказати нашій Анастасії, хай якось зарадить лиху: адже самі кажете, що вона мудра, акі змій… – раяла Оксана.
– Важко, дуже важко зарадити… – скорботно хитав головою чернець. – Адже лях йде на нашу віру оружно, я вже казав тобі про це: що побудуємо, те він зруйнує завтра, та ще й повбиває всіх – і донаторів, і будівників, і дидаскалів. Оружно йде, оружно треба й відбиватись. Написав ще вчора побожній Анастасії листа, велике посланіє… Не знаю – чи зрозуміє ту скорботу всього православного народу… не знаю. Але написав, і ти мусиш передати так, щоб ніхто і не помітив, навіть мала мушка…
– Невже так-таки й не можна зарадити лиху? – знов питала занепокоєна Оксана.
– Все в руках Божих! Все… Є у нас правдиві лицарі, захисники Христової віри – січовики,.. То сила, на яку і спирається нині весь православний народ. Січовиків тепер на Січі багато, всі йдуть туди шукати права свого молитися богу так, як молилися їхні діди-батьки. Вся надія наша на Бога і Січ-Матір. Там старшини богобоязні, там православне козацтво, яке не дозволить ворогам глумитися над православною вірою… Мусить підтримати Січ й наша полонянка Анастасія…
– В який спосіб мусить таке робити? – просто спитала Оксана.
– Як! Хай накаже султану гримнути на поляків-єзуїтів, змусити схаменутися і не безчестити нашу віру, – звомпив старий чернець-грек.
Очі його палали вогнем релігійного екстазу: він, мабуть, і не розумів добре, що каже. Оксана навіть відсахнулася. Вона стала хреститися:
– Бог з вами, отче! Що ви кажете! Чи до діла ж воно, щоб магометанин султан йшов походом на єзуїтів, з тим щоб боронити Христову віру! Він швидше допоможе єзуїтам для великих чвар, щоб легше побити гяурів. Адже він тільки й мріє йти походом на Польщу, проковтнути і Польщу, і Україну разом. Хіба не знаєте, як з його наказу великий візир Ібрагім погромив Хортицю! Січовики змушені були кинути той острів, окошитися на Томаківці чи десь на Базавлуці! Погані жарти з тим султаном!
– Я не жартую, голубко. Я багато думав про це: хай султан йде походом на Європу чи й саму Польщу заради своєї, відомої йому тільки мети. Хай йде, аби тільки йшов лякати не на жарт польського короля і всіх його ксьондзів-єзуїтів. Хай йде! Січовиків він, серце, ніколи не переможе, бо вони моцні своїм правом жити на світі у своїй ні від кого незалежній Київській державі. Що ж! Турки розбили Хортицю, то правда, але січовики укріпилися в іншому місці, сили їхні подесятерилися і сам король, сам султан бачать вже тепер, що жартувати з тою новою, грізною силою не можна. Вірю, Степова Україна стане Січі у великій допомозі, не побояться ці дужі спільники помірятися силами і з Польщею і з Туреччиною, коли Пан Бог зведе ці сили на страшний герць. Отже, ще не відомо, хто виграє – єзуїти чи Вишневеччина…
– Виходить, допомоги не треба турків… єзуїти й без султана повтікають з Степової України… – питала Оксана, не помічаючи в словах своїх кпин.
– Султанська допомога потрібна саме тепер, – не вгавав чернець. – Ти сама кажеш, що султан і день і ніч думає про похід на Польщу, тобто саме туди, де зараз шаліють єзуїти. Султан мусить приборкати, приборкати отого кривого фундатора божевільного «товариства» Лойолу, мусить втихомирити всіх католиків сидіти у себе смирно. Султан – бич Божий, який скарає нечистих за кощунські їхні чини…
– А султанша ж, що мусить робити, адже ви їй щось пишете?
– Султанша мусить поблагословити султана на той жахливий похід…
Оксана бачила перед собою направду божевільну людину, яка, принаймні зараз, не розуміє добре, що говорить. Тоді твердо мовила:
– Ніколи християнка Анастасія не благословить султана-магометанина різати християн. Ніколи!
– Але ж йде той султан мимо нашого бажання на Польщу, на католиків, які зараз залюбки ріжуть християн грецької віри! Адже колись візантійська цариця Ірена врятувала нашу церкву від згубної реформи, яку хотів провести її чоловік імператор Лев Ісаврянин: хотів же він понищити ікони всіх святих! Стала ж Ірена на тому, що не дозволила такого кощунства, і перемогла. За такий чин грецька церква зробила її святою. Отже, мусить й Анастасія присвятити себе служінню Всевишньому задля рятування грецької віри від напасника Лойоли.
– Гм… то ж чвари були з-поміж християн, тоді як на порятунок нашої віри ви, отче, тягнете султана-магометанина! – вже кричала Оксана.
– Я не пророк, – хрипів теж баламута-чернець, – але добре знаю, що не сьогодні-завтра султан йде війною в наші краї, хочете ви того, чи ні… Вірю, що той великий султан так струсне світом, що ті єзуїти порачкують назад до своїх колегіумів… Налякає їх, а може, й понищить вже сам султан, хочемо ми того чи ні…
– Хай буде так, як Пану Богу буде вгодно, – мовила втомлено Оксана.
– Амінь! – врочисто перехрестився чернець і обережно сховав золото до шухляди.
Випускаючи з келії бранку, чернець додав:
– Бач, живемо ось цілий вік під султанами, та жоден з них не накидав нам своєї віри, й на думку їм не спадало таке: толерують вони чужу віру свято…
Оксана нічого не сказала й нараз зникла в темному завулку. Там вже її ждав євнух Мустафа, з тим щоб обачно доглянути в дорозі та відвести до палацу.