11. Заколот у Стамбулі

Микола Лазорський

Тим часом вістка про турецьку перемогу в Унгарії луною прокотилася по всій Європі. Перемога зробила гнітюче враження. Скрізь по церквах людність молилася, щоб милосердний Бог не попустив до жахливої згуби, щоб мимо пройшла навала азіатів, щоб Бог рятував християнські держави від пустошення.

Сулейман, як переможець, на нараді ставив свої вимоги твердо, жорстоко. Він вимагав всієї середньої Унгарії з столицею Будапештом без всяких апелів. Делегати мовчки дали на це згоду. Але східну її частину з Семиградом султан милостиво передав польському королю Жигимонту «Старому», бо того просила сестра польського короля Єлисавета, вдова по смерті угорського короля Яна Заполії. В північній Угорщині вже давно вмостилися були Габсбурги, тут султан погодився передати все те Габсбургу, але тільки в ленну залежність за плату по тридцять тисяч золотих дукачів річно. Так поділена Угорщина на три частини існувала довгий час.

Під час нарад несподівано прийшла до султана вістка. З самого Стамбула його сповіщав візир маршалок палацу Кара-ага про ворохобників-яничарів, які встигли проскочити до турецької столиці. Вони спалили кілька візирових палаців, порізали обслугу та пограбували державну скарбницю. Найсумнішу вістку було ніби трохи притерто, писано невиразно, плутано; видно було з усього, що двірцевий маршалок боявся виразно, чітко сказати правду. Мова мовилася за палац самого султана: туди теж заглянули башибузуки, напали на обслугу, зарізали стару султанову матір Гальшку, декого забили на смерть, дружина великого Сулеймана Роксоляна врятувалася в секретній світлиці, але з лиха захворіла, сина принца Магомета поранено, і зараз він у шпиталі під наглядом досвідчених лікарів. Не було сказано, як саме поранено: смертельна рана чи легенька, чи є надія на порятунок, як дружина – краще їй чи гірше.

Сулейман зірвався з свого намету, лишив великого візира докінчувати угорську справу, а сам з доброю охороною помчав до Стамбула.

Грізний і понурий, як чорна хмара, Сулейман думав гірку думу.

– І в угорських справах стала мені притичина, відсахнувся мене Аллах: важкою ціною заплатив я за свою доброту на християнський копил, мабуть, Христос і зовсім-таки щедрий до безкрайності та не любить ніякої крові… любить тільки він незрозумілий мені мир, адже й християнські королі точать кров, своїх же вбивають, та ще й як!

Ах, Роксоляна, Роксоляна, моя степова квітка! Як же воно так сталося, що ти недоглянула коханого нашого сина! Як же! Аллах, рятуй мене… гину!

І він шпорив до нестями запіненого коня.