9. Сулейман обмірковує похід
Микола Лазорський
Смерть великого візира, така несподівана й така таємнича, налякала весь султанський палац. Сам султан, хмарний і роздратований, швидко відбув військову нараду і сам призначив на візира – маршала, старого випробуваного генерала Алі Гасана. Збирався вирушити до Європи через три дні, бо скоро потому дістав від короля франків нового листа, де той король просив приспішити з походом.
– Їдеш, мій пане, до Австрії, мусиш поберегти себе, – говорила Роксоляна-султанша свому пану, який за звичаєм вранці пив свою чорну каву й смоктав чубука. Роксоляна привела до батька й свого сина, з наказу самого султана.
Султан тільки хитнув головою і все дивився на сина: він любив його, але ніколи не ніжив, бо вважав те все недоцільним для майбутнього правдивого вояка-лицаря.
– Попильнуй дома нашого принца, – буркнув він. – Розвідав я, що маю багато тут ворогів, – і він ткнув чубуком в подушку. – Отже, я змінив варту на більш надійну, яничарів беру всіх, так буде краще, щоб, бува, не колобродили дома, хай краще попрацюють ятаганами на гяуровських головах, тільки не на наших.
– Хіба знов на Відень? – питала ніби байдуже султанша. – Занадто часто.
– То як Аллах накаже та пророк його Магомет, – зітхнув султан. – Минулого разу кортіло навалитися на того Відня, але, сама знаєш, на перечепі стала клята твердиня Гінс, і наші поламали зуби на ній…
– Хто ж її боронив?
– Якийсь військовик – серб, Микола Юришич звався. Затявся й не пустив, хоч яничари уклали там своїх найкращих чималу тисячу. Шайтан той серб відбив вісімнадцять наших атак… Просто жах! Скільки воюю, а такого запеклого шайтана бачу вперше…
І він так скрипнув зубами, що зламав янтарного чубука.
– Але Аллах все ж благословить мене на цей похід: є всі добрі ознаки, так мені казав чаклун. Дай сюди нового чубука, – гримнув він чубукчу (хлопчик, що розкурює чубука).
– Чому, ясний пан, так гнівається на тих сербів: вони ж тепер усі під турецькою короною й сумлінно роблять всякі повинності. Я вже те добре знаю. До всього, вони ще й побожні християни і нікому не чинять зла.
– То так… – буркнув султан, всовуючи до рота нового чубука.
– Так… – і собі притакнула султанша. – Вони такі ж православні, як і січовики. Ні тих ні тих не треба кривдити, так мені здається, бо ж вони не кривдять нікого, тільки відбиваються від напасника.
– Хе… – хмикнув султан, скидаючи з себе чуху (легенький халат). – Ті барбаринські січовики не так давно розбили мої найкращі три каторги (кораблі парусові), побили найкращих моряків… Га! А це з місяць тому напали на Трапезунт, спалили місто, пограбували добрих правовірних мусульман… Приятелювати з такими башибузуками мені не доводиться, бо все те чинить їхній кошовий Байда, запеклий мій ворог… Коли піймаю того заводіяку, то знатиме, як жартувати з великим Сулейманом…
– Хай вгамується великий Сулейман і розкине розумом. Ті січовики стоять на своїх кордонах, охороняють свої землі. Чи знає ясний пан, скільки татари беруть ясиру з Степової України? Беруть щороку тисячі людей, найкращих панночок, найкращих молодиків, хлопчиків, всіх безталанних женуть в далекі землі на продаж… Роблять з того сороміцького розбою торгівлю, продають людей, багатіють з того дивовижного розбою… Хіба ж таке робити дозволяє милосердний Аллах! Татари заарканили й мене, твою дружину, а зо мною разом взяли в неволю пів мого села, а другу половину вбили, вбили й мого батенька… Хіба таке подобається Аллаху!
– То все гяури, і Аллах благословив правовірних мусульман на таке святе діло, – закричав султан.
– Ні, добрий Аллах не давав свого благословення на розбій. То правда, що січовики напали на турецькі каторги, але напали на великій річці Дніпро: каторги ті стерегли січовиків, щоб їх понищити, каторги прийшли в чужу землю. Так само яничари розбили Хортицю, розбили й твердиню Кодак, бо там був адже козацький кордон, того кордону стерегли січовики від нападу турецького війська. Пильнують вони тих кордонів з наказу польського короля Жигимонта «Старого». Отже, великий Сулейман мусить допоминатися своїх збитків від того короля, а не від січовиків.
– Ти їх борониш, ти, правовірна мусульманка! – гримнув султан; він навіть підвівся і впрост підійшов до султанші.
Але султанша звикла до тих султанських бур. Вона тільки міцніш пригорнула до себе сина й сміливо дивилася на розгніваного султана.
– Так, я бороню козацький народ, як вмію. Я мусульманка, люблю свого пана й свого сина. Але я козачка по крові, й син мій наполовину теж козак по крові, й ніхто не здібний переробити мене на правдиву туркеню, а з сина виссати козачу кров. Мій народ потребує допомоги, бо його кривдять всі сусідні народи: шарпають татари ось вже віки, шарпають турки, шарпають поляки, грабуючи без сорому наші землі… Коли правдиві козаки Глинські, Вишневецькі, Сангушки взялися збройно боронити козацькі землі, їх розбили під Оршею пани-магнати, тепер за народ стала вся Січ, бо то єдиний козацький рятівник… Січ стала вже в оборону скривдженого козацтва, в оборону його права на життя в своєму краю, в оборону віри Христової, яку зараз там ламають єзуїти в брутальний спосіб…
Султан мовчав і тільки здивовано поглядав на свою «черкешку». Мовчала й султанша, вона все горнула до себе сина, який дуже скидався на матір. Це добре знав і Сулейман. Він часом боявся дуже дошкуляти їй: як-не-як, а вона ж була відтіль, з козацького краю, та й обличчям скидалася на ту Маріам, Христову матір, яку й магометани почитали святою. Роксоляна його часто вражала хистом казати правду, казати просто, без страху, як щось звичайне…
«Ні, – думав він заклопотано, – вона все ж скидається на Маріам, її слід шанувати… бач як клопочеться за козацтво, за православну Христову віру, так само, як І мослем клопочеться за свою віру».
– Де ж вони, ті єзуїти взялися? Чув я щось за такого фанатика, ніби сам родом з Іспанії, а що то за віра, далебі, не знаю.
Він злагіднів й трохи пом’якшав: Роксоляна таки вміла ускромити цю деспотичну натуру. Але все ж ще бігав по світлиці й кінчив тим, що впав на коліна і став молитися Аллаху. Тоді мовчки уцілував кохану дружину.
– Чого ж ти хочеш? – вже тихо питав він, садовлячи біля себе сина й дружину.
– Оборони мій край від напасників, коли ж того не можеш робити, то бодай не йди війною на січовиків.
– Але ж вони, ті шибеники, йдуть війною на побережні турецькі селища! – дивувався султан.
– Але ж і турецько-татарські сельджуки палять козачі селища, ріжуть людей та беруть білий ясир. Щоб такого не було, накажи татарам, своїм підданцям, сидіти тихо. В походах своїх дбай за лицарську честь свого війська, а якщо треба, то подбай, як лицар, за допомогу слабим чужого краю, тим, що не можуть відбитися від грабіжників майна й віри, віджени єретиків-єзуїтів, власною рукою покарай тих безбожників, що людськими трупами протоптують шлях до католицької церкви. Коли побачу твої такі добрі чини, перша впаду навколішки перед тобою, як перед святою людиною, бо Аллах любить тільки таких.
– Й ти теж козак? – питав розпогоджений султан свого сина, притягаючи до себе.
– Ні, я правовірний турок, – чомусь зажурено мовив Магомет.
– Тоді, кого ж ти будеш бити?
– Буду бити єзуїтів, а матінку боронитиму від усіх напасників.
– Добре, синку, добре… На той рік підемо вдвох на єзуїтів. Треба ж колись навчатися військової штуки, не все ж сидіти біля матінки.
– Я й зараз поїхав би подивитись на тих козаків…
– Он як! Ті козаки, голубе, такі, що й не бояться наших яничарів… Такі заводіяки, що… ні тучі, ні грому. Ще малий ти, підрости трохи.
– Добре, тату… Тільки я тих козаків не битиму, бо матінка за ними тужать.
– Не битимеш! – цікаво питав султан-батько. – Може, будеш ще й допомагати?
– Ні… – замнявся синок-принц, – я так робитиму, як і ти, батьку: заступатимусь. Адже ж у Стамбулі ти заступаєшся за християн, дозволяєш їм молитися свому Богу, і я теж так буду робити, коли дасть Бог виросту та стану великим Магометом.
Сулейман замислено поглядав на сина і смоктав свого чубука.