6. Оксана остерігає Роксоляну

Микола Лазорський

Рано-вранці Оксана зараз же віддала султанші Ізидорового листа. Вона хотіла розказати й про євнухову таємницю, але Роксоляна замахала руками:

– По обіді, по обіді розкажеш, серце, а зараз мені не вільно, мушу бігти: хіба не знаєш, що мій малий принц занедужав!

– Що з ним? Хай Пан Бог милує! – засмутилась Оксана.

Але Роксоляна вже вискочила до покоїв сина, де чути було гомін і плач малого Магомета. Оксана пішла до своїх покоїв. Вона підготовлялась сказати так, щоб не наполохати полонянку й тим не наробити ще більшої халепи.

По обіді, коли Оксана виглянула у відчинені двері, панувала вже скрізь тиша, з покоїв принца не чути було плачу й ніхто не бігав заклопотано. Вона пішла до Роксоляни.

– Добре, що прийшла, а то я хотіла вже кликати тебе, – зустріла її султанша досить спокійно.

– Як твій малий принц? Йому краще? – питала стривожена Оксана, сідаючи на килимок по-турецькому: вона звикла до цього, і тепер вважала, що інакше й не може бути.

– Магомет спить, втихомирився, лікар дав ліків і казав не тривожити хворого, одужає скоро.

– То добре, що так, а я вже думала… – і спіткнулася на слові.

– Я прочитала листа ченця Ізидора, – точила своє Роксоляна. – Він пише мені те ж, про що говорив і з тобою. Пише святий чернець правду.

– Яку ж правду пише він тобі? – питала Оксана, зсунувши брови.

– Ту правду, що треба боронити нашу віру всякими засобами: коли єзуїти застосовують безоглядну жорстокість впрост до морду, то мусимо й ми боронитися чим попало.

– Чи то ж буде чесно? – сумнівно питала Оксана.

– Якою мірою мірять єзуїти нам, такою мірою дістане й напасник, – врочисто процитувала Роксоляна євангеліє.

– Ти вже, здається, стала й зовсім магометанкою! – здивувалася Оксана.

– Гм… ще далеко до цього або й зовсім того немає, – рекла гнівно Роксоляна. – Єзуїтів і я знаю ще з Чернігова, серце. Їх не переконаєш словом: вони фанатики, тому й нападають на православних збройно в ім’я Боже, як вони кажуть. Направду ж чинять вбивства християн, була б у них сила, напали б і на мусульманів тільки тому, що то мусульмани. Це і є фанатизм… Мусимо боронитися, серце. Я не посилаю султана на війну проти християн, він сам щось таке планує. Тож, як султанша, мушу благословити його на похід…

– На християн? – майже крикнула Оксана.

– Не кричи так, розбудиш принца… Благословлю в похід не на християн, а на єзуїтів.

– То все одно, – гнівно мовила Оксана.

– Далеко не так: християни, такі, як, приміром, Лютер, або православні грецької віри нікого не навертають до себе мордом, обманом, загрозами, бійкою, єзуїти навертають до католицтва тільки розбоєм, і то все з благословення папи римського. То кримінал. З криміналом борються скрізь, де б він не завівся, хоч би і з благословення самого папи. Зараз єзуїти вже розпаношилися в Україні, тому я благословлю султана на нищення єретиків-єзуїтів з легким серцем.

– То теж буде морд, бо й магометани фанатики! – знов закричала Оксана.

– Не кричи так, я тебе не ріжу, – хмурила брови Роксоляна. – Війна не морд. Війну благословив сам Бог для очищення землі від огидних бузувірів, таких, як єзуїти: вони затягають до католицької віри мордом. Адже сказано в святому письмі: «Якою мірою міряєте ви – єзуїти, такою мірою воздадуть і вам». І тепер про це годі! Краще послухаю щось інше: ти обіцяла розказати щось про старого євнуха Мустафу.

– Про нього не маю що сказати, – зітхала Оксана. – Навпаки, хотіла розказати новину, яку він передав мені нишком вночі на вулиці.

– Яку саме? – присунулась до неї султанша. – Говорив, може, що про мене?

– І про тебе, серце, і про султана, і навіть про твого сина Магомета, – теж шептала Оксана.

– Ох! – схопилася за серце султанша. – Чую щось недобре!

– Не охай і не хапайся за серце: султанші таке не личить робити. Слухай як слід і вважай на кожне слово.

– Слухаю сугубо уважно, – шептала полонянка, притулившись до полонянки.

– Від монастиря, де живе наш найліпший друг-чернець, недалеко до султанського палацу, – шептала Оксана, тулячи губи до вуха султанші. – Дорогу ту можна пройти швидко, за хвилину. За цю коротку хвилину євнух передав мені жахливу новину: великий візир Ібрагім затіяв небезпечну гру – він планує за допомогою яничарської голоти зробити в султанському палаці криваву баню.

– Для чого і… для кого?

– Щоб посадити на султанське місце старшого сина померлої Фатьми Мустафу або, як повернеться діло, вмоститися в султанському кріслі самому.

– А султан же як? Як з моїм сином – принцом? – белькотала Роксоляна, дивлячись на подругу божевільними очима.

– Твердіш став ногу в болоті, мила султанша, твердіш… вибирай міцні камінці і… не лякайся. Знаю добре, яка ти розсудлива, зробиш все найліпше… Казати далі? Добре… далі план в Ібрагіма такий: хто буде йти проти нього, того без жалю усуне яничарським ятаганом, усуне навіть й тоді, коли ніхто не піде проти нього.

Роксоляна хопилась за голову.

– А може євнух той набрехав? – чіплялась вона бодай за хистку надію.

– Старий євнух з любові до тебе й забіг наперед. Казав, коли покличе султан, скаже і йому все, що знає за ту криваву змову.

– Відкіль знає він все те? Адже в палаці давно не живе! – дивувалась Роксоляна: вона трохи оговталась і почала роздумувати.

– Не живе в палаці, то правда, але весь одчак йому вірить: до нього ж приходив уночі старшина одчаку і все розпитував, де хто живе у палаці та хто оберігає покої.

– Що… що ще казав? Говори мерщій!

– Тихо… тихо…

– Я хочу знати, хочу… – плакала Роксоляна.

– Євнух не казав тому старшині, де саме покої султана чи там султанші, не казав, хто при дверях, хоч старшина й допоминався дуже. Клявся Аллахом! Казав, що вже давно відійшов від гарему та султана, нічого не знає. Лише спитав: нащо то все треба знати яничарському одчаку. Той глянув люто й буркнув: приходив, мовляв, великий візир Ібрагім просити яничарської допомоги говорити з самим султаном…

– Коли?

– Що коли? – незрозуміла Оксана.

– Коли саме буде говорити з султаном… коли?

– То-то бо і є, що старшина не сказав того, сам старий євнух не знає. Просив тільки передати мерщій самому султану.

– Добре, серце, добре, моя кохана подруга, добре… сиди тут.

Роксоляна мов би стала не та, якою її знала Оксана. Це була вовчиця, розлютована вовчиця, яка наявно бачила велику небезпеку для свого вовченяти. Коли Оксана й собі хотіла йти до своїх світлиць, Роксоляна гнівно зсунула брови й хрипко рекла:

– Я наказала тобі сидіти тут, у мене… мусиш слухатися наказів султанші!

Вона замкнула двері і майже бігцем помчала до покоїв свого малого сина – наслідника султанату.