Старість. 2

Софія Малильо

День за днем, приземлені й звичайні,

тихо гаснуть в Часу вічній тайні,

у Буття невтримній течії.

А душа ще жде якогось дива,

бо нема в згасанні тім поживи

всекосмічній сутності її.

Та повік не вдасться примирити,

воєдино гармонійно злити

в цім бутті космічне і земне:

не здолає дух примату тіла,

поки старість вбога й обважніла

фінішної риси не сягне.

Жаль мені у безвість потонулих

незліченних днів моїх минулих,

що згоріли в лихоліть вогні.

Ще життя трива, й гірке, й принадне,

і минуле вже над ним не владне.

Владна – невідомість в далині.

Чим тебе, о душенько, зайняти,

як тебе над буднями підняти,

щоб світив і грів ще вогник твій?

Звідусіль діймають людські болі,

та вже гнів і жаль, – і щирі, й кволі –

миттю гаснуть в самоті моїй.

9/III-1992.