[Заміри бісів проти скиту]

Антін Могильницький

По лівім боці Манявки потока

Стримить, гей бовдур, урвана скала;

Скрізь ню, по бійці з чортами, інока

Нора підземна на світ ізвела.

Верх заострений, боками відламки

Ужасно стрімко над пропасть стирчать,

В сні безживотнім, мов закляті замки,

Сумно і глухо дрімають, мовчать.

Спід підножія потік обмиває,

Сичить норами солена ропа,

На верх скотина приступу не має,

Там сліду людська не лишит стопа.

Верх той не криє зелена травиця,

Не украшають тінисті ліси,

Де-колись нічно там застогне птиця,

Або спочити засядуть біси.

На тім вершечку той зводитель вражий,

Що зраду першим інокам зачав,

Стоячи тайно на безсонній стражі,

Лукавим оком на скит поглядав.

Видно му було, гейби на долоні,

Як громадами православний мир

Горі рікою вздовж по оболоні

Щодень горнувся спішно в монастир.

Голос молитви, пісней, Божой хвали

Во дні і в ночи разив його слухи,

Видів, як інші з «недужних» втікали

Водов священнов скроплені злі духи.

Видів, – но дармо! бо згадки страшливі,

Як то Пахомій побідив у Кливі,

Не могли му ся в глуздах помістити,

Як на іноках міг би ся помстити?

Не міг бо в собі здавити увагу,

Що помсти клятвов затвердив присягу!

Знав він оружжя, котрим побіждають

Чортів іноки: хрест, молитви, пости

Над мур сильніше скит ним ограждають.

Все знав – і ледве не пукав зі злості!

Дізнав на собі, що, як ймуть кропити

Водов священнов, годі приступити!

Бо від святого іноків кропила

Єще до нині шкіра на нім тліла…

Думав, журився, як має почати,

Щоби з успіхом рішив страшну клятву,

Щоб перешкодив скитові взростати,

В зароді здавив душ небесну жатву.

Зависні сліпи жовчю му заплили,

В злости безсильній рвав собі чуприну,

Свідом, що власні не успіють сили.

Свиснув скрізь пальці, скликав всю дружину.

Хто би увірив, що таку громаду

Змістить на собі верха тіснота,

Що тут товпами збіглися на раду:

Як погубити іноків скита?

Стали шептати тайні заговори,

Кожному скритий ставлено вопрос.

Но вже в одвітах явились роздори,

Кожний дав іншой видумки донос.

Один, до більших предпринятій скорий,

Піднісши голос, так совітовал:

Щоби до купи дві звалити гори,

Скит привалити румовищем скал.

Той радив смольні ломи підпалити,

Смола займеться, як слово речи,

А так удасться і скит спопелити,

І враз іноків всіх живцем спечи!

Третій рік: «Друзі! без шуму, без крику

Я вам зділаю прислугу велику,

Лиш те в тайні заховати прошу.

Перекинуся в злого страхопуда,

І опівночі сам докажу чуда.

Всіх до одного ченців розполошу,

Бо всі по трудах твердо сплять тоді.

Не знайдуть скоро священной води».

Далі за чергов, стоячи в-округ,

Подав свій начерк кожний вірний друг.

Но хоч знайшлося начерків немало,

Ніщо до вкуса майстра не припало.

Тоді піднісся і плеснув в долоні

Зводитель знаний, при водах рибак,

Щоб дав розв’язок всякій перепоні,

Відкашляв, сплюнув і промовив так:

«З бесіди вашої, браття, пізнати,

Що нам не бракне ревної охоти;

Но хто з вас знає тії супостати,

З котрими нам ся приходить бороти?

Хто знає кріпость тих бодріших мужій?

Хто знає силу їх страшних оружій?

Я сам їх знаю! Сором! жаль вспімнути!

Кливу! побіду! воду! хрест! кропило!

Що на всім тілі дрож до нині чути!

Богдай ся було нікому не снило!

Помисли ваші – що ж ними докажу?

Котрим оружжям зломлю силу вражу?

Звалити гори? – гадка красна, сміла,

Але від гадки далеко до діла!

А діло многі запиняють тами!

Бо хоч ті гори, каміння і скали

Легко здається на скит повалити,

Но ченці своїм постом, молитвами

Їх гей залізом до дна прикували,

З місця не рушиш – о тім ані снити!

Бо хоч в молитвах їм перейде днина,

Часто я бачив в північній порі,

Як то, упавши з труда на коліна,

Інок молився ревно на горі.

Огнем спалити? то наша біда,

Що гасить скоро поломінь вода!

А ченці мудро в речі тій чувствують,

Про тоє всюди кропилом воюють!

Куди один з них з хрестом ся оберне,

І найлютішу поломінь відверне!

А вистрашити? то дитинна річ!

Страхів бо силу лучше ченці знають,

Бодро нас борють через день і ніч,

І много наших з бісних виганяють.

А з того ясний доказ всім плине,

Що чернець борше чорта нажене!

А так нам ясно, мої друзі чемні,

Що всякі наші замисли даремні!

Однак ділаймо, ніт бо проволоки,

Справа тут нагла, тисне нас, горить,

Або подвіймо замисли і кроки –

Ревність побіду певне прискорить.

Або усядьмо! по нашій провині

Підростуть в силу і славу іноки,

А на нашого царства розвалині

Ще більшим плеском засіяє скит!

Тепер про те гадку мою скажу,

Що непонятне, наперед розв’яжу:

Кожний з вас знає, як той їх учитель,

Нашого царства строгий побідитель,

Первому свому насліднику каже:

«Хто мечем б’ється, від меча поляже!»

Коли ж іноки з кропилом, з водою

В найтяжчих справах приходять до бою,

Най знає ворог, що свій вред голубить,

Наведем потоп, вода їх погубить!

Так загириться примулений скит,

Бо вода воду ніяк не згасить…

Но як той потоп і звідкіль спроваджу,

Слухайте бачно – зараз вам розкажу.

Примітки

Подається за виданням: Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 497 – 500.