[Заповіт Пахомія]

Антін Могильницький

Не довго «Камінь блаженний» в пустині

Притулок нищим інокам давав,

Не довго глухо о скалисті стіни

Голос молитви їх ся відбивав,

Бо ледве в сонця єжелітнім крузі

Тридцять раз сповзли сніги з полонин,

Весняні пісні розляглись по лузі,

По гущах борів, по луках рівнин, –

В краснім Підгір’ю колос стозернатий

Жовтів на скибах хлібородних нив,

Тридцять раз спрятав в стодоли і хати

Добиток жнива хлібороб щаслив,

Пожовкла в осінь деревин оздоба,

Лист постарілий землю застелив,

З паші в зимівку вернулась худоба,

Сніг раз тридцятий гори побілив, –

Вже там, де рам’я горба від востока

Легко схиляєсь в западну долину,

Де берегами Скитського потока

В подовговату протяглось рівнину,

Там побіч взнеслись дерев’яні хати,

Смиренні кельї іноків, і там,

Як єще нині з розвалин пізнати,

Двигнувся первий «Воздвиженський храм».

Твердії в «Камени блаженнім» стіни

Ім’я двох ченців не могли замкнути.

Трудів їх слава і постів і бдіній

В дальших країнах далась скорше чути.

І як на водах волна волну родить

І чимраз в більших кругах ся розходить,

Так ченців пости, молитви і труди

По землях Русі прославились всюди.

Послідування достойні приміри!

Як «хрест свій вземши, себе одреклись»,

Жизнь непорочна, образ правой віри,

К пустинній жизні многих привлекли!

Один, спрощавшись з сим суєтним світом,

Щоб совершенства путем міг піти,

В’язався вічной чистоти обітом,

Кротості вічной, вічной нищети!

Сей, живши блудно і лишений всього,

Вошедши в себе, як той «блудний син»,

Щоб повернути «в дім отця свойого»,

Принимав в пущі монашеський чин.

Той, гонен довго лютою судьбою,

В надіях земських видя суєту,

Прибігав з Богом жизнь кончити свою

В бдіннях і пості, во сльозах в Скиту.

Всім запирались повороту брами

До суєт мирських, до родин своїх;

Всі покаяння рясними сльозами

Там ізмивали прежной жизні гріх.

А так Пахомій і брат Йоаникій,

В труди багаті, з добрих діл великі,

Временем многих похилені літ,

В крузі численних, новозваних братій

Із Симеоном могли заспівати,

Як в «Откровеній» письменах стоїть:

«Отпусти нині Твоїх раб, Владико,

Очі бо наші Твой видіста світ.

Ціль трудів наших – в цій пустині дикій

Во славу Твою устроєний Скит!»

А як розлуки врем’я вже приспіло

І житейського шествія кінець,

Щоби зложити в землю тлінне тіло,

В небесях взяти побіди вінець,

Тоді Пахомій, мов ангел в постаті,

Зібрав останки потеряних сил,

Призвав ко ложу печаливих братій,

Завіт прощальний так їм голосив:

«Неізглибимим Божіїм совітом

Звані в пустиню з грішників числа,

Ми нерішимим кротості обітом

Припоясали к подвигам чресла.

Отця і матір, і сестри і братій

Ми оставили, себе відреклись,

В нищеті вічній Богу работати

Ми від мамони світа утекли.

Сласті тілесні, диявола сіті

Перебороти в мужеській борбі,

Постом, молитвов врагів побідити

Ми ціль єдину ставили собі!

Помніте ж, браття! докіль твердо, ціло

Ви сохраните сей святий обіт,

Дотіль ваш подвиг, ваше добре діло

Просвітить миру мов небесний світ,

Дотіль лютіший враг не одоліє

На Скит нанести оскорбленіє,

Во славу Божу наш живот успіє

І человіком во спасеніє!

Тілом ся нині з вами розлучаю,

Веден надієв в вічний путь іду,

Любви і віри вам примір лишаю,

Но духом з вами по вся дні буду!»

Цей-то дух первих мужей незабвенних

Жителів скитських довго оживляв,

В бдініях нічних і в роботах денних

Неміч їх свіжов силов покріпляв.

Все совершенство, що го вірующим

Євангеличний подає совіт,

В ділах зацвіло в тій глибокій пущі,

Вокруг широко прославився скит.

Ніби небесних херувимів звуки

В церкві іноки хвалу Божу піли,

Словом животним Христовой науки

Уми і серця слишащих плінили.

Ревність їх, кротість, чистота нетлінна,

Нищета, бодрість, всяка добродітель,

Всіх красот земських більше многоцінна

Приукрашали Скитськую обитель.

З близька, з далека народи численні

В жажді покути бігли в монастир,

Тут словом божим, тайнами скріплені,

Рознесли світло віри в дальший мир.

Так чимраз більшу честь давали Богу

І душам людським несли пользу многу,

Но роздражнили дораз лютість вражу, –

Хто був сей ворог? далій вам розкажу.

Примітки

Подається за виданням: Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 494 – 497.