20.04.1905 р. До Петра Стебницького

Високоповажний Петре Януарьєвичу!

Подав я в цензуру свій 1-й том і «Київські прохачі» в додаток до IV тома. В Києві цензор сказав мені, що це усе зараз одішлють в Глав[ное] управление по делам печати. Але там воно, надісь, залежиться. Будьте ласкаві, навідайтесь в Глав[ное] управление або попросіть Лотоцького, щоб навідавсь і попросив не задержувати довго, бо вже напечатали половину 2-го тома – «Старосвітських батюшок та матушок», і оповістки за ці три томи вже розіслані, і «подписка» почалась на три томи.

Я двічі просив спілку «Вік» надрукувати ці три томи так, як Ви видали мій 1-й том: повною фонетикою з приставкою й і з правобережними формами мови. Єфремов двічі зрікся – і я більше вже не просив. Та й грошей в спілці, як я довідавсь стороною, катма. Бо вона винна в типографію Барського 5000 p., а книжки йдуть не бозна як.

Тепер в нас в Києві заснувалась друга українська видавнича спілка – без ймення: це гадячанин Череповський, прикажчик Ідзиковського, з товаришами-прикажчиками, що сплатили книгарню Всеволода Попова (на Фундуклеєвській) та управляющий типографії Ів. Чоколова (де друкуються мої книжки) Клименко і т. д. Ця спілка купила в мене три томи й оповідання «Старі гультяї» (для народу) і видаватиме чи по-правобережному, чи по-лівобережному – як хто схоче. Вона хоче купить і видавать і V т. («Хмари»), і VI т. (колись 1-й) – «Маруся Богуславка», «На Кожум’яках» і т. д.

Само по собі, що я ладен продати їй й ці томи, бо «Вік» при своєму напрямку – галицько-чернігівському в правописі й формах – ні за що в світі не згодиться видавати їх. Мене вже «сключила» ця химерна «академія наук», як вона зве себе. Карпенко-Карий казав мені, що не дасть їй друкувати нічого, бо вона в «Гандзі», і в «Хазяїнові», і скрізь позміняла йому цей, оце на сей, отсе і т. д. на галицький лад. Кримський тепер сам видає свої утвори. Коцюбинський одкаснувсь. Одним словом, ця «академія» вже заздалегідь порозганяла українців і, певно, зістанеться тільки з галицькими письменниками та сама з собою.

Цей «Вік» щось трохи скинувсь на паризьку скарбову французьку академію штук та штучності, куди ніяк не могли попасти в спілці сучасні письменники, як-от Золя, Доде, брати Гонкури, Анатоль Франс і т. д., і проти неї Гонкури завели свою приватну, нескарбову академію наук. Як я довідавсь стороною, «Вік» і досі не покинув потягу – видавати на Україні книжки з галицькими формами – сей, отсе, насіннє і т. д., щоб з’єднати усіх письменників, завести загальні форми на… галицький спосіб, а не на український народний.

Оце недавно вони випустили 5 книжечок для народу («300 пісень», «Про херсонські заробітки», «Виборець» – і т. д.) теж з галицькими формами – сей, ся, сю, се і з галицькими ребусами: б’єте, сім’ї, подвір’ї. (Хлопці на селі читають їх: бете, мені (?), сімі, подвірі! і, само по собі, не розуміють). Спілка (хоче?) просто таки завести, коли не тепер, то потім для усієї України це[й] архаїчний спосіб писання, що вже вимер на Україні. Як я Вам писав, сей, сю, насіннє, мені тільки зісталось в 12 повітах Чернігівської] губ[ернії] та в кількох Харківської, та й годі.

В Італії, в Германії, де книжні мови стали вже сливе мертвими, а народна мова вже багато пішла новішою своєю, не книжною стежкою, – там письменники пишуть ще книжною мовою. Але для народу скрізь видаються книжки – венеціанською та неаполітанською мовою, в Германії на саксонському, познанському й швабському mundar-ті. Так воно й треба. В нас, на Україні, виходе навиворіт, навпаки: письменники пишуть живою українською мовою, як-от Карпенко, Коцюбинський, Кримський, я (цей, цю, міні), а «Вік» видає для народу з стародавніми формами мови. І д. Грінченко любе те староття, і Єфремов розпинається за його…

Даю я в селі ці книжечки селянам. Старіші швидко догадуються, що то таке – сей, сю, сі, отсе, а хлопчаки з школярів зовсім не розуміють: кажуть, хто його зна, що то таке – сі, сю, се. Окрім того, ці форми та ребуси з апострофами зовсім збивають їх з пантелику. Питаю в хлопців, що то таке: «на сім місці?» А хлопець каже: «це семеро місць». «А що то таке – «на сій землі?» А він каже: «то треба насіять землі». Виходе, що спілчині книжечки теж каламутять мисль в хлопців, як в «Причепі» каламутили Якимцеві Лемішковському мислі усякі слова – як Коноб, Моав, Амалик, а поті[м] – авца з одрубаним хвостом. Стара історія… Але чи це ж педагогічно?!

Як я оце передививсь, видані книжечки «Обществом издания об. малор[усских] книжок» печатає усі книжечки з старими помершими формами так, як і «Вік». Це все негодяще для народу й непедагогічне. В нас цю провину скидають на однодума з «Віком» Лотоцького. Дізнайтесь, чи то він робе коректуру? Як він, то давайте цю роботу комусь іншому, щоб ставив живі форми – цей, ця, оце, мині, або міні. А коли це єсть напрямок товариства, усього «Общества», то внесіть внесок в «Общество», щоб видавало книжечки з живими сьогочасними формами, а не мертвими. Це я говорю не тільки сам од себе… Одна в нас інституція (після «Ради» д. Старицького) «Київська старина» ще держиться живих народних форм.

Я оце таки обрушусь статтею в «Київ[ській] стар[ині]» на «Вік» за її непедагогічний напрямок. Але доведеться зачепити й «Петерб[ургское] общество». Коли це в Вас там діло однієї особи, то змініть цю особу в коректурі або оце видайте хоч одну книжечку з цей, ця, мині, щоб я міг сказати, що «Общество», мов, «изменило направление». В наших – це очевидячки – змова, заговор, і вони, де тільки можна, будуть проводити своє, як проводили в Києві в нас під носом. Будьте ласкаві, зробіть швиденько і дайте мені знати. Не хочеться кидатись на ваше «Обществ[о]», яке може ні сном, ні духом за це… й не знає.

Щиро поважаючий Вас

Іван Нечуй-Левицький.

P. S. Усі книги старих авторів треба видавати так, як вони писали, але для народу їх форми треба зміняти по живій народній мові, щоб не морочити селян. В Германії перероблюють Шіллера, Віланда на народну мову. Те ж треба робить і з Вовчком, Кулішем і т. д., зміняти старе сей, сю, на цей, цю, міні. Петербурзькі українці, певно, живучи далеко, одбились.од живої народної мови.

Примітки

Вперше у вид.: «Іван Левицький Нечуй», «Слово», К., 1924, стор. 166 – 170. Подається за автографом (ЦНБ, відділ рукописів, ф. І, № 27946).

Я оце таки обрушусь статтею в «Київ[ській] с[тарині]». – Ця стаття під назвою «Сьогочасна часописна мова на Україні» була надрукована 1907 р. в журналі «Україна» (т. 1, кн. 3, стор. 280 – 331).

Віланд Христоф Мартин (1733 – 1813) – німецький письменник.

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 10, с. 444 – 447.