Біографія

Крутікова Н. Є.

Біографія Івана Семеновича Левицького (Нечуя) не відзначається якимись надзвичайними подіями та різкими зламами, але свідчить про постійний зв’язок письменника з демократичними масами та про повсякденну творчу працю письменника-артиста, чудового літописця життя українського народу.

Іван Семенович Левицький народився 25 (13) листопада 1838 р. в м. Стеблеві на Канівщині в родині священика Семена Степановича Левицького.

На мальовничих берегах Росі проходило дитинство майбутнього письменника. Краса місцевості вражала душу чутливого хлопчика. Багатобарвні та мінливі краєвиди Надросся назавжди залишились для нього зразком чудової української природи.

Хлопчик жив в оточенні старосвітських попів та міщан, бачив їх напіврослинне в’яле буття. Водночас він безпосередньо зближався з закріпаченим, але сильним і талановитим селянством. Мати Левицького чудово знала рідну мову і народні пісні. Завдяки їй та няньці – бабі Мотрі, що розповідала дітям багато казок і водила за собою по селянських весіллях, хрестинах та похоронах, Іван змалку вбирав у себе соки багатющої поезії народу.

Батько письменника цікавився українською історією та фольклором, мріяв про народну освіту, він організував школу для селянських дітей, розігнану місцевим поміщиком. В значній мірі під впливом батька Іван рано захопився романтичним минулим стародавньої України. Вже в шкільні роки він жадібно читав книжки з батькової бібліотеки: історію Маркевича і Бантиш-Каменського, Літопис Самовидця та ін. Письменник згадує, що він рано познайомився з творчістю Шевченка: «Кобзарь» я прочитав ще хлопцем, і він мене дуже вразив своєю високою поезією та народністю в поезії… Ще як я був малим хлопцем, я чув про Шевченка; – тоді в нас по селах скрізь говорили про нього, бо Кирилівка, де родився Шевченко, всього за двадцять верстов від Стеблева…»

Відрадні дні дитинства змінилися новою, досить сумною сторінкою життя. 1845 р. його віддали до духовного училища при Богуславському монастирі. В автобіографічних нарисах письменник змалював виразні постаті злого смотрителя Федора, п’яного інспектора Страхова та інших «вихователів». Безглузде зубріння мертвих богословських предметів, жорстокі покарання різками та знущання вчителів над учнями – таким був бурсацький побут. За найменші провини школярів били, «як за царя Миколая І офіцери лупили немилосердно різками солдат». Учні з острахом прислухалися до криків катованих товаришів, що лунали, «неначе в Дантовім пеклі крики тих грішників, котрі пеклись на червоних розпечених залізних решотках». Читати в бурсі, крім «Житія святих», було нічого. Раз до школярів потрапив «Золотий осел» Апулея, якого вони вивчили напам’ять.

В 1858 р. Левицький переходить до Київської духовної семінарії. Серед старих викладачів-формалістів тут іноді зустрічались нові вчителі, більш демократичні й прихильні до реальних наук. Левицький старанно студіює французьку мову, читає Лесажа, Сервантеса, Шатобріана, Данте. Вже на останньому курсі семінарії він повніше знайомиться з російською літературою, із захопленням читає Пушкіна, Гоголя, Щедріна. Живе він на Подолі, на квартирах у дрібних урядовців та міщан і детально вивчає їх своєрідний побут. Після закінчення семінарії (1859) він захворів і рік учителював у Богуславській школі, а в 1861 р. вступив до Київської духовної академії.

Шістдесяті роки на Україні позначилися пожвавленням суспільного життя, народними заворушеннями, активною діяльністю різночинців-демократів та посиленням національно-культурного руху. Уже в кінці п’ятдесятих років виходять два томи «Записок о Южной Руси», друкуються твори Марка Вовчка, а в 1860 р. – «Кобзар» Тараса Шевченка. У 1861 – 1862 рр. видається перший український журнал «Основа».

В цій атмосфері Левицький намагається взяти все корисне з академічної науки, вивчає історію, літературу, стародавні й сучасні мови, наполегливо займається самоосвітою. Своїм коштом студенти виписували журнали «Современник», «Русское слово», «Русский вестник» та інші цікаві видання. Серед молоді йдуть гарячі суперечки з суспільних питань, дебетуються літературні новини, зокрема статті Писарєва й роман Тургенєва «Отцы и дети». В академії, як згадує письменник, на той час серед студентів «половина були великороси, але було чимало сербів, були й болгари, молдовани, греки й грузини».

Утворюється гурток українців-студентів, до якого вступає і Левицький. Він передплачує «Основу», цікавиться питаннями національної культури і прагне до «зближення інтелігенції з народом». Юнак починає мріяти про письменницьку діяльність і збирається писати для «Основи» оповідання українською мовою. Він болісно реагує на соціальний та національний гніт і згодом з гіркотою згадує одного з реакційних професорів, який на лекції якось сказав, що «для інтересів государства добре було б спалити українську літературу і білоруську, якби вони з’явились на світ» (можливо, цей професор був одним з прототипів Воздвиженського в повісті «Хмари»).

1865 р. Левицький закінчив академію із званням магістра богословія і дістав призначення в Полтавську духовну семінарію вчителем російської словесності. Та всупереч сімейним традиціям молодий різночинець рішуче відмовляється від духовної кар’єри й клопочеться про вчительську посаду в світських учбових закладах. Далі бачимо Нечуя-Левицького викладачем російської мови, літератури, історії та географії в гімназіях Каліша (1866 – 1867) і Седлеця (1867 – 1872), на далеких окраїнах тодішньої Російської імперії.

1868 р. на сторінках журналу «Правда» друкуються перші твори Левицького: повість «Дві московки», оповідання «Рибалка Панас Круть» та велика стаття «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності». 1868 р. в «Правді» з’явилася ще одна велика повість під назвою «Причепа. Картини з волинської України». Окремою книжкою повісті й оповідання молодого письменника було видрукувано у Львові («Повісті», т. І, 1872) під псевдонімом І. Нечуй. Критика прихильно поставилась до перших творів письменника, називаючи його «великим артистом», «найталановитішим з сучасних українських письменників» та порівнюючи його повісті з кращими творами російських письменників 1860 – 70-х років.

В 1873 р. І. Левицький переїжджає до Кишинева. Тут він прожив близько дванадцяти років, викладаючи в гімназії російську і старослов’янську мови та логіку. Нерідко виїжджав звідти до Одеси на вакації. Південне місто, безкрайнє синє море, скелясті береги і сонячна ласка вабили до себе письменника і залишили виразні сліди в його творчості («Над Чорним морем» та інші твори).

В Кишиневі навколо письменника гуртується група педагогів-українофілів. Часто у цьому колі Левицький читав свої твори. Зв’язки його з Драгомановим і палкі промови серед студентів проти деспотичного гноблення царизмом українського народу викликали пильну увагу департаменту поліції та місцевих жандармів. ЗО листопада 1881 р. начальник Бессарабської жандармської управи секретно повідомляв:

«Весною 1879 г., когда в Кишиневе распространены были сходки молодежи, производилась расклейка и рассылка прокламаций и затем последовала административная высылка, – в это время обращал на себя внимание учитель русского языка в Кишиневской гимназии, коллежский советник Йван Семенович Левицкий, как завзятый хохломан. Тогда в садах появлялись кружки, и в одном из таковых участвовал Левицкий, всегда в глухой аллее, преимущественно перед другими проповедовавший энергично. Дальнейшим агентурным наблюдением обнаружено, что Левицкого посещали некоторые семинаристы, что он имеет сношения с Драгомановим» [ЦГИАМ, ДП, Делопроизводство III, № 1350, 1881 p., стор. 26–27].

Навіть з плутаних поліцейських донесень можна зробити висновок, що в цей період І. Нечуй-Левицький досить активно сприяв розповсюдженню заборонених видань і сам займався пропагандою, зміст якої не обмежувався лише національно-культурницькими питаннями, і що за ним встановлено поліцейський нагляд. Чи не внаслідок цього І. Нечуй-Левицький передчасно (1885) подав у відставку і зайнявся виключно літературною працею? Згадаємо, що в повісті «Над Чорним морем», де є чимало автобіографічних рис, директор гімназії усуває від викладання вчителя Комашка, мотивуючи так:

«Ви прочитали в одній класі уривок з української думи про Хмельницького, ви пишете в галицькі журнали, ви пренумеруєтесь на них. Ви не на місці в нашій гімназії. Переходьте на північ, а як ні, то вас силою переведуть над Біле море… Ви чоловік талановитий, ваше слово має вплив, і цим ви небезпечні».

У другій половині 1870-х та на початку 80-х років творчість Нечуя-Левицького досягає найвищого розквіту. Саме в цей час виходять друком його найкращі твори «Микола Джеря» (1878), «Бурлачка» (1880), «Кайдашева сім’я» (1879), «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі» (1874), «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти» (1875) та велика повість «Хмари» (1874) про шляхи й суспільні шукання української інтелігенції. Цей період творчості письменника завершується повістю-хронікою з побуту духовенства під назвою «Старосвітські батюшки та матушки» (1884).

Важливим моментом біографії письменника були тісні зв’язки його з видатними діячами української культури – М. Старицьким, М. Лисенком, М. Кропивницьким. У вісімдесяті роки І. Нечуй-Левицький зближується з І. Франком, І. Белеєм та іншими демократичними діячами Галичини. В 1885 р. І. Франко відвідав письменника в Києві. І. Левицький неодноразово надсилає свої твори І. Белею для надрукування їх в «Ділі» або в додатках до цього журналу. В листі до Белея від 13 лютого 1902 р. письменник згадує, як

«передніше шістнадцяти років з’їздив двічі на води в Щавницю, і, їдучи в Карпати і вертаючись, кожний раз заїжджав до Львова на три й на чотири дні на одпочинок, і пригадав я, як з вами й д. Франком ходили на Замкову гору…» [Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, ф. 100, од. зб. 2309.]

Напружена творча праця позначає все подальше життя І. Левицького в Києві. Крім великої кількості надрукованих творів («Поміж ворогами», «Афонський пройдисвіт», «Скривджені й нескривджені», «Над Чорним морем», «Старі гультяї» та багато інших), він залишив чимало не друкованих досі нарисів та незакінчених творів – художніх і літературно-критичних. Деякі з них вперше друкуються в цьому виданні й разом з листами письменника вносять чимало нового до нашого уявлення про світлу постать невтомного трудівника, талановитого письменника-гуманіста.

Глибоке естетичне чуття було характерним для письменника. Він любив живопис, музику й сам чудово грав на роялі. Влітку завжди виїжджав до рідних місць – Стеблева, Білої Церкви і навколишніх сіл. Тут він зустрічався з селянами, поновлював свої враження від їх злиденного побуту, спостерігав зміни в їх психології, зростання народної ініціативи й протесту проти соціального зла.

В роки імперіалістичної війни І. Нечуй-Левицький жив самотнім, важким життям. Літературних гонорарів письменник не отримував, мешкав у холодній, непривітній хаті, нерідко голодував. В умовах німецької окупації Києва (1918) славетний письменник тяжко захворів і потрапив до жахливої Дегтярівської богадільні на Лук’янівці, де «людей морено було і голодом, і холодом» [М. Грінченкова, Спогади про Івана Нечуя-Левицького, журн. «Україна», 1924, № 4, стор. 126]. З болем і обуренням розповідають сучасники про останні дні І. С. Нечуя-Левицького, забутого й зневаженого «зарозумілими ліліпутами-політиками» [Маковей О. Кроваве поле. – Львів: 1921 р., с. 46.] з Центральної ради.

І. Нечуй-Левицький помер 2 квітня 1918 р., не доживши до розгрому ворогів та остаточної перемоги Радянської влади на Україні.

Кращі твори письменника за радянських часів набули найширшої популярності й увійшли до скарбниці української класики.

Примітки

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1965 р., т. 1, с. 6 – 11.