«Микола Джеря»

Крутікова Н. Є.

Великим мистецьким досягненням письменника була його повість «Микола Джеря» (1878), яскравий взірець соціально-побутового жанру української прози. Перший варіант повісті («Наймит Яріш Джеря») був створений письменником ще в часи його вчителювання в Седлеці (1867 – 1872). На жаль, Куліш десь загубив надісланий письменником рукопис, і ми майже нічого не знаємо про зміст і характер цього раннього варіанта. Очевидно, Нечуй-Левицький продовжував повість вже в Кишиневі, поповнивши її барвистими епізодами перебування вербівців на Акерманщині.

Великою заслугою письменника було створення образу Миколи Джері – протестанта, гордого і сміливого представника нового, молодого покоління селян, що піднімались проти пана, посесора, проти «своїх» та «чужих» гнобителів. В особі Миколи Франко вбачав одного з «світлих лицарських типів українських». Сильну і мужню натуру героя не можуть зломити ні остогидла панщина, ні роки найманого рабства.

«Микола Джеря, – пише критик, – хоч кріпаком родився, був, однако, з тих людей, котрим ціле життя воля пахне, був з тих здорових натур, що скорше зломляться, а зігнути не дадуться. Прехороше описано у д. Нечуя, як та вольна, хоч нелюдськими путами зв’язана душа раз у раз рветься на світ, старається голосно себе заявити» [І. Франко, Твори в двадцяти томах, т. 17, стор. 174].

За композицією це повість-хроніка, послідовний життєпис героя, але побудований він так, що ми повсякчас спостерігаємо різні причини й форми безперервних конфліктів людини з народу з усією системою соціальних взаємин закріпаченого, а потім пореформеного села. Протягом усього твору бачимо, як гартується й мужніє характер героя. З тихого замріяного парубка, який грає на скрипці й закохується в батрачку Нимидору, виростає нова людина – зрілий, мужній протестант. З ненавистю й глузуванням він ставиться до панів та посесорів. І навіть після довгих поневірянь уже посивілий Микола зберігає ті ж риси невгасимої гордості, сміливості, усвідомлення своєї людської гідності.

Якими ж художніми засобами письменник відтворює психологію свого героя? Ми не бачимо в повісті ні послідовного аналізу суперечливих душевних рухів, ні розгорнутих внутрішніх монологів.

Та для свого часу письменник був новатором в українській прозі. За допомогою простих і нечисленних засобів він часом досягав великого художнього ефекту. Насамперед психологія героя у творах Нечуя-Левицького безпосередньо виявляється в його поведінці й діалогах. Важливим елементом психологічної характеристики є також численні описи зовнішності Миколи, причому кожний новий портрет фіксує зміни у внутрішньому світі героя під впливом життєвих подій. Микола – батрак у подертій одежині з чорними жилавими руками і суворим, палким поглядом вже мало схожий на тихого, лагідного Миколу-парубка.

Досить часто (згодом навіть зловживаючи прийомом) І. Нечуй-Левицький передає настрої, боротьбу думок і передчуття персонажів через їх сни, які здебільшого набирають алегоричного характеру. Згадаємо, наприклад, сон Миколи напередодні першої зустрічі з Нимидорою або його ж сон на Акерманщині, коли душа героя, «мов хисткий човен», коливається між вірною любов’ю до далекої дружини і живим почуттям до чорноокої рибачки Мокрини.

З фольклорних джерел походить прийом паралелізму поміж явищами природи і психічним станом людини. Подібні паралелі в повістях письменника, звичайно, більш розгорнуті та артистично витончені, ніж в усній народній поезії. Така, наприклад, чудова картина бурі на Чорному морі, коли Микола в тяжкому горі байдуже дивиться на дикі, страшні хвилі. Пейзаж глибоко психологізований і специфічио-забарвлений, – як він постає в уяві селянина, вчорашнього хлібороба: «Микола почув, що тихе море задвигтіло під човном, неначе хтось торкнув море з дна. Темна копиця стала ніби здоровою скиртою та все сунулась до берега. Тоненький край її заблищав проти сонця, неначе срібна каблучка. Білі вітрила на кораблі стали проти неї ще біліші і блищали, неначе проти чорного поораного поля».

Невипадково багато поколінь критиків писали про художню майстерність І. Нечуя-Левицького, а П. Мирний і М. Коцюбинський вважали його своїм учителем. Слід згадати тут і цікаве свідчення Н. Кобринської. Вона розповідала, що в творах Нечуя-Левицького її особливо вразили описи природи, так не схожі на салонні пейзажі в книгах польських письменників-модерністів.

«Звичайно, – пише Н. Кобринська про твори модерністів, – герої й героїні… дивилися на природу оком інтелігента з вищої верстви, якоїсь сентиментальної дамочки або анемічної, замкненої, як в клітці, панночки. У Нечуя все те якраз інакше виходило: місяць не блищав золотим діадемом, а виходив срібним серпом або котився колесом, дівчата цвіли, як мак у збіжю. І хмари інакше товпилися, заходило і сходило сонце» [Наталя Кобринська, Вибрані твори, Держлітвидав України, К., 1958, с тор. 365].

Згодом молода письменниця зрозуміла внутрішній зв’язок між душевним світом, колом понять та уявлень героїв Нечуя і характером зображення явищ природи:

«Нечуй навчив мене розуміти Ріхарда Вагнера, у которого оркестрою, як у Нечуя описами природи, уперед заповідаєся, хто вийде на сцену» [Там же, стор. 365–366].

Забарвленість морського пейзажу світосприйманням селянина, наявність специфічних «хліборобських» порівнянь у наведеному уривку з повісті «Микола Джеря» підтверджують думку Н. Кобринської. Щодо загальної стильової манери І. Нечуя-Левицького, то поєднання реалістичної конкретності й точності в описах побуту, праці, природи з потягом до живописної образності, до насичених, яскравих епітетів і порівнянь є однією з її основних особливостей.

Повертаючись до принципів відтворення психології в повісті І. Нечуя-Левицького, зазначимо, що письменник правдиво відтворює зв’язок людини з її суспільним та матеріальним оточенням. Характер Миколи Джері розкривається в тісному зв’язку з соціальними умовами. В численних описах фабричного побуту, заводської й рибальської праці виявляються конкретні прояви різних форм залежності кріпака від поміщика або найманого робітника – від хазяїна-фабриканта.

Вже перші розділи повісті «Микола Джеря» містять справжню енциклопедію селянського побуту й праці за часів панщини. Вагомо й яскраво зображує письменник різні форми кабали й закріпачення селян: поряд з узаконеними днями роботи на пана існують «згінні дні» та податки натурою. Всі ці форми експлуатації стають відомими читачеві з живих виразних картин. Майстерно показано перші почуття хліборобів-бурлаків серед гулу й гуркоту машин на стеблівських сахарнях та їх повсякденний побут у брудних казармах. Сцени конфлікту робітників з хазяями (посесорами, отаманом Ковбаненком) поповнюються епізодами сутичок селян-втікачів з поліцією, церквою та судом.

Крім Миколи Джері, в повісті постають інші живі образи селян: батьки Джері, Нимидора, Любка, її чоловік. А сумна доля заробітчанина Петра Кавуна, який вмирає на чужині, є лише варіантом типової долі селянина-втікача. Невипадково в 1898 р. цензор, пропонуючи заборонити видання повісті, у своєму висновку писав:

«…благодаря несомненному таланту автора и яркости налагаемых им бытовых красок, эта повесть, полная глубокого интереса, производит сильное и крайнє тяжелое впечатление исключительно вследствие упорного и тщательного анализирования автором крестьянского быта.

Из недалекого прошлого встают во всей неприглядности мрачные явлення общественной жизни, частью ставшие достоянием истории, частью и ныне не утратившие своего значення, таковы: во-первых, вражда, даже ненависть, пронизавшие все отношения панов и крестьян; во-вторых, деспотизм панов, жестоких в сознании своей силы и господства, и беззащитное положение крестьян, обрекаемых на гибель при малейшем отстаивании своей самостоятельности; в-третьих, самая наглая эксплуатация рабочих фабричными хозяевами и, наконец, как вывод из всего этого безотрадность крестьянской жизни и после освобождения от крепостной зависимости» [ЦДІАЛ, ф. 776, оп. 21, один. збер. 284, 1898–1899, арк. 329-330].

Довгий час вульгарно-соціологічні критики твердили, ніби в повісті «Микола Джеря», як і в усій творчості письменника, виведені експлуататори лише неукраїнської національності (поміщик Бжозовський, посесор сахарні Бродовський та ін.). В цьому вони вбачали вияв антиреалістичного, тенденційного підходу письменника до дійсності. Насамперед слід мати на увазі своєрідні умови Правобережної України, де польська і єврейська буржуазія в ті часи мала велику силу.

А по-друге, уважне читання тексту повісті переконує в тому, що Микола Джеря як поборник справедливості й протестант проти соціальної неправди входить в постійні сутички не тільки з «чужими», але й з «своїми» гнобителями, такими, як отаман Ковбаненко, осавула, писар, староста-куркуль. Характерно, що в процесі праці над різними редакціями твору – від відомого чорнового рукопису повісті (1876) до останньої прижиттєвої редакції (1909) – письменник поступово поглиблював соціальну гостроту конфлікту між Миколою Джерею і «своїм» хазяїном – отаманом рибальської ватаги українцем Ковбаненком.

У другому визначному творі письменника – повісті «Бурлачка» (1880) процес пролетаризації селянства і характеристика фабричного ладу стають вже не епізодом, а основним змістом. Змальовуючи долю бурлачки Василини, автор втілює у цій повісті свої роздуми про деморалізацію людини у важких умовах перших капіталістичних підприємств, у відриві від родини й рідного села. Водночас І. Нечуй розуміє неминучість втечі Василини та її подруг на заробітки від селянських злиднів і безземелля. Картина темної ночі, мук Василини, що народила сина від пана в бур’янах над Россю і вкинула його в річку, робить великий емоційний вплив на читача. Типовість трагедії підкреслено піснею фабричних дівчат, з яких вже не одна пережила ті самі муки й розпач:

Ой у нашому Стеблеві стала новина:

Породила Биківночка малеє дитя.

Ой взяла мале дитя під білі боки

Та вкинула мале дитя в Дунай глибокий.

Далі йде хвилююча історія падіння Василини, її тяжкої праці й одчайдушного гуляння по шинках з бурлаками. Лише випадкова зустріч з свідомим робітником Іваном Михалчевським (постать дещо ідеалізована) повертає Василину до чесного життя.

Ця несподівано щаслива кінцівка здається нетиповою, але вона свідчить про незламну красу душі трудової людини й здатність її до відродження. Щастя Василини сприймається як окремий випадок і підкреслює типовість долі інших бурлак та бурлачок (Мина, Марія Янівна), які залишаються в темряві й злиднях. У повісті є чимало вдалих епізодів фабричного побуту. Сильним і яскравим узагальненням, що певною мірою передує подібним сценам в повістях П. Мирного та І. Франка, є й той епізод, коли зневажена Василина дивиться інакше на панські хороми. Всі навколишні речі – від фортепіано до здорових дзеркал – здаються їй фантастичними звірами, а сама вона бачить себе в дзеркалі ніби вже не веселою дівчиною в стрічках та квітках, а «блідою, жовтою на виду старчихою». Весь панський світ постає як ворожий до людини праці.

Соціально-побутові повісті І. Нечуя-Левицького становлять певний етап в українській прозі і за змістом, і за формою. На широкому соціальному тлі постають нові типи сучасної письменнику епохи. В центрі уваги письменника – образи простих людей, селян, заробітчан, їх конфлікт з кріпацькими і пореформеними порядками в селі й на капіталістичних промислах. Типові риси образів виявляються в старанно деталізованих описах зовнішності, одягу, поведінки й мови персонажів, поданих з урахуванням соціальних та індивідуально-психологічних подробиць, хоч зберігаються ще й традиційні ліро-епічні фольклоризовані характеристики. В своєрідному стилі І. Нечуя-Левицького поєднується тенденція до предметності, локальності й конкретності – соціальної, етнографічної, географічної із прагненням художника до поетизації кращих сторін народного життя, до зображення світу в рельєфних, пластичних образах.

Оцінюючи ідейно-художнє значення творів Нечуя-Левицького, слід мати на увазі й те, що протягом багатьох років вони друкувалися з великими цензурними купюрами. Це, зокрема, стосується повісті «Микола Джеря». Під час друкування твору в Росії з нього було вилучено ряд гострих соціальних та антиклерикальних місць. Так, за вимогою цензора було вилучено гнівну й гірку відповідь Миколи на пропозицію матері піти в Київську Лавру на прощу: «Не піду, мамо, до Києва, не хочу молитись та дурно богові пороги оббивати. Коли є той бог на світі, то він бог панський, а не мужицький, бо все добро віддає панам, а нам не дає нічого». Потім цензура «порізала» епізоди монастирського побуту, зокрема сатиричну сценку «потоплення» п’яного отця Зенона або епізод з божевільною молодицею, яка «плювала на образи й на хрест».

Усувалися й інші моменти соціально-викривального звучання, наявні в рукописному тексті повісті та в першодруці. Залишена цензурою неясна фраза про народний «гомін» перед поверненням Миколи до Вербівки не може дати уявлення про справжні наміри письменника, який спочатку малював цілу картину народних заворушень на Васильківщині й Канівщині перед селянською реформою.

До того ж розповідь про вибух селянської ненависті до поміщиків у справжньому, непопсованому тексті йшла безпосередньо після передсмертних снів Нимидори й спонукала читача глибоко вникати думкою в їх зміст. В одному з цих снів Микола нібито веде Нимидору похмурими лаврськими печерами повз висохлі мощі прямо в пекло, де в гарячій смолі кипить ненависний пан Бжозовський. Глянувши на Миколу, Нимидора з жахом бачить, що його постаріле стражденне лице облите «пекельним, червоним світом».

У другому сні Микола з’являється на фоні страшної нещадної грози… В степу гримить грім, літають вогняні змії блискавиць, і «все небо ніби тріскається од верху до самого низу і вздовж, і поперек». Серед блискавиць лице Миколи багрове, «ніби з розпеченого заліза», освітлене тим самим кривавим світлом, як і в першому сні. Марення Нимидори мають пряме відношення до наступних картин народного повстання на Київщині перед реформою, подій так званої «козаччини». Алегоричний характер снів давав письменнику можливість використати більш яскраві барви для того, щоб сказати про неминучу народну грозу. Микола ж постає в цих снах як нещадний народний месник, як живе втілення селянського гніву проти гнобителів.

Взагалі повість «Микола Джеря» ніби освітлена червоними загравами пожеж. Полум’я вперше спалахує в епізоді втечі Миколи та його товаришів, коли вони похмуро дивляться на палаючі панські скирти. Потім селянське лихо, образа й жадоба вогненної помсти символізуються в маренні нещасної Нимидори. Покійний батько Джеря й Микола ввижаються їй у вигляді месників, що молотять вогненні снопи. «Нащо вони молотять? – вигукує жінка, – чи вже ж пани будуть їсти пшеничні іскри, що летять із тих снопів?» Вилучений цензурою епізод «козаччини» і наступні умовно-алегоричні сни Нимидори свідчать про пильну увагу письменника до народних рухів та співчуття до справедливого народного, обурення.

Примітки

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1965 р., т. 1, с. 13 – 19.