Баба Параска і баба Палажка

Крутікова Н. Є.

Назавжди ввійшли в скарбницю української класичної літератури гумористичні повісті І. Нечуя-Левицького «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі» (1874), «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти» (1875), «Кайдашева сім’я» (1879) та деякі інші. В цих творах письменник, далекий від народницької ідеалізації селянства, правдиво відтворює негативні риси приватновласницької психології, що виникала на грунті пореформеного побуту села.

Не підлягає сумніву органічне зближення письменника з своїми героями, співчуття їхній долі, вміння відтінити кращі сторони їх психології, почуття власної гідності, волелюбства, жадання справедливості («Микола Джеря», «Бурлачка»). Та водночас художник-реаліст бачить і такі риси пореформеного селянства, як індивідуалізм, роз’єднаність, неуцтво, забобони та ворогування за жалюгідний клаптик землі, хату або грушу, що виросла на межі двох садиб. І. Нечуй-Левицький свідомо відокремлює себе від тих письменників, які замість реальних українських селян малювали «якихось ангелів в білих запасках та свитках». В одній із своїх статей він впевнено пише про необхідність зміни того підходу до зображення народу, що був виправданий у демократичній літературі часів кріпаччини…

«Була одна недостача в українській народній літературі, – твердить І. Нечуй, – вона описувала тільки добрий, світлий бік народного життя, не зачіпала його темного боку. Вона більше описувала його, як невинного терпільника, мученика, яко бідолаху й сіромаху, на котрого визвірилось усе, що стояло вище од його. Але цей мотив легко зрозуміти. Не треба забувати, що наша народна література появилась за часів панщини, коли народ терпів, як віл у ярмі… Письменники, по дуже натуральній причині, прихиляли до його своє серце, жалували його і поминали недостачу й темні плями народної жизні». [Нечуй-Левицький, Сьогочасне літературне прямування, «Правда», доповн. до річн. XIII, 1884, стор. 218.]

В нові пореформені часи, на думку письменника, слід правдиво, без ідеалізації показувати справжні взаємини на селі й уважно придивлятися до породжених соціальним побутом темних, негативних рис психології селянства. Цією вимогою малювати народне життя «без втаювання і прикрас», піддавати суворому аналізу причини й наслідки селянського консерватизму, відсталості й забобонів український письменник близький до російських белетристів-шестидесятників (М. Успенський, О. Левітов, Ф. Решетников та ін.). Його твори, крім своєрідності матеріалу й національно-народних типів, відзначаються яскравим художнім талантом і особливо теплим, іскристим гумором.

Нахил до гумору письменник вважає невід’ємним елементом української національної психіки, «багатої на жарти, смішки, штукарства…» В оригінальному нарисі «Українські гумористи й штукарі» Нечуй з дивною виразністю й любов’ю відтворював різноманітні «етнографічно-психічні» типи народних гумористів. Він бачив не тільки індивідуальні характери талановитих носіїв сміху (бідний диякон Костецький, Василь Ел., Антон Радивиловський), а й своєрідні типи самого сміху – від легкого поверхового гумору «без перцю й полиньової гіркоти» до влучного й дошкульного сарказму. Коріння сатири й гумору письменника глибоко сягають також в український фольклор (комічна казка, пісня, анекдот, приказка) і в попередню літературу – від старовинних інтермедій і комічних сценок вертепу до творчості Гоголя й Котляревського.

На думку письменника, риси дрібновласницького егоїзму і забобони не відповідають високому покликанню народу, його прекрасній душі. Іронія І. Нечуя в повістях з селянського побуту не має характеру різкого осуду або зневажливої посмішки і далека від пустого зубоскальства в дусі письменників-«хохломанів».

Взаємини між бабою Параскою і бабою Палажкою складаються в умовах пореформеного села, коли ворожнеча виникає через клаптик землі або межу, що розділяє жалюгідні селянські наділи. Чудово відтворив письменник їх психологію, їх влучну, шпарку мову. Весела піднесеність оповідної форми І. Нечуя настільки невимушена, барвиста, багата на гумористичні порівняння й епітети, що порівняно з нею навіть образна й жива мова Квітки-Основ’яненка здається занадто літературною.

Крім колоритної оповіді, комізм творів Левицького зумовлений їх оригінальною композицією. В ролі оповідачки по черзі виступають Параска і Палажка. Вони дають одна одній нещадні характеристики і в той же час саморозкриваються. Стає очевидним і лицемірство «святенниці» Палажки, і шалена злість її суперниці.

«Господи милостивий та милосердний! – вигукує Палажка, – і що я людям заподіяла? Сиджу собі в хаті тишком-нишком та богу молюся. Моя стежка тільки од хати та до церкви. Я ніколи не зачепила малої дитини, за всіх молюся богу, ще й Параску, стару суку, поминаю в молитвах».

Читача відразу насторожує несподіваний лайливий вираз «стара сука». А з дальшої розповіді виявляється, скільки заздрощів, злості й бажання накапостити криється за личиною зовнішньої лагідності баби Палажки.

У численних комічних ситуаціях виявляється алогізм, курйозність вчинків і поведінки бабів, – і все це допомагає читачеві скласти об’єктивне уявлення про події. Невичерпна образність і гострота мови підсилюють естетичну цінність твору.

«Сільська баба так чесне язиком, як кресалом, що аж посиплються іскри поезії, – писав Левицький, обстоюючи демократизацію літературної мови. – Синтаксис її мови буде шаткований, повний викрикників, не розвитий граматично, але живий, іскряний»

Поширеним художнім засобом у Нечуя є різноманітні порівняння. Несподіваність аналогій викликає веселу усмішку читача. Параска на весіллі, за словами її суперниці, «пишається та величається, як собака в човні», а ніс у неї, «як за сім гривен сокира». Багато порівнянь запозичені з повсякденного сільського побуту («стала, як стовп, чорного рота роззявила, неначе її хто віжками спинив»; «так і висунулась, неначе козак з маку»; «а вона, як собака через тин, так і плигнула проз мене через поріг» та ін.). В 1909 р. Нечуй-Левицький знов повертається до цих же постатей («Біда бабі Парасці Гришисі», «Біда бабі Палажці Солов’їсі»), але оповідання виходять блідішими і здаються повторенням вже висловленого письменником у творах сімдесятих років.

Перші оповідання про Параску і Палажку зразу викликали доброзичливі відгуки в критиці. Зокрема, М. Костомаров 1882 р. писав, що ці оповідання

«по неподражаемому юмору, верности красок могут стать в уровень с гоголевским рассказом о том, как Иван Иванович поссорился с Иваном Никифоровичем» [«Вестник Европы», 1882, февраль, стор. 894].

Примітки

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1965 р., т. 1, с. 19 – 21.